Читати книгу - "Останній пророк"

серця спав! Ніколи не думав я, що з цим ґальським медведем буде стільки праці! Але заряджено дуже добре! Якби сирійські танці були спочатку — чого доброго, ще втік би. Знаю його примхи ще з Рима. Останній з тих, що всюди носять з собою свої квіритські чесноти. І пощо таких посилають на цей Схід — не знаю! Сиділи б в сенаті, робили до всього поважну, батьківську міну або без кінця задиралися зі своїми ґалами чи германцями. А нам тут не робили б зайвого клопоту. А то пришлють сюди цих спізнених Катонів і турбуйся ними! Але й на таких є медицина! Глянь-но, як смокче самоське! Побачиш, що залишиться до самого ранку! Ще й не сам одійде на спочинок… — І Квірін жартівливо штовхнув Ґалена попід бік…

А музики вже пригравали щось іншого. Щось важкого, густого, солодкого, мов ці чаші золотистого самосу, що самі аж просяться перехилити їх, вбрати до себе. Наче ці рухи золотистих тіл, що вихиляються до їх такту перед столом, наче ті пахощі, що падають тонкою росою на довкілля. Вхопити б їх, змішати, наповнити чашу і влити в себе разом із цією ніччю і тьмяною близькістю далеких зір. Ще згадав свою Клявдію… Має їй описати цю гостину — він завжди це робив… Прийшли на думку римські порядки, якими так добре керувалися в Кесарії… Навіщо було сюди їхати!.. І сам протягнув рабові порожню чашу.

Церемонія прийняття кінчалася. Перед Іродом і Варом ще вклонялися якісь греки, урядовці, купці, а то й просто запрошені на гостину багаті чужинці, що їх був повен Єрусалим. Ірод любив многолюдне оточення, а під старість не міг уже обійтися без численного товариства. Гамір натовпу, шум багатоголових гостин, численність почоту й товариських забав стали для нього невідкличними потребами. Його постійна хвороба — нестерпна сверблячка — відбирала йому сон. А коли засипляв, мучив його безперервно той самий кошмар: Арістобул й Александер грізно наступали на нього з мечами. Мотузи звисали їм з ший, а з синіх облич позирали на батька страшні, вирячені очі. Тоді Ірод кричав у жаху й прокидався мокрий від поту й майже божеволів від страшної сверблячки. Найкраще почував себе, коли серед бенкетного гуку й веселощів міг нараз заснути й одпочити пару годин в колі бенкетуючих гостей. Тоді не з’являвся кошмар і не так мучила висипка. Гості ж не сміли переривати гостини.

Довге прийняття нудило Вара, й він розглядався по залі. Іродів палац, як і храм, були найновішими будовами в Єрусалимі, бо й досі ще над ним працювали. Але головна палацова будова була давно викінчена і служила вже для щоденного вжитку царського двору. Казали, що це найкращий королівський палац на всьому Сході. Під час передостаннього заїзду до Єрусалима Вар оглядав його у відсутності Іродовій, і він тоді зробив на нього враження. Але не так величиною, як розкішшю розбудови. Стільки коштовного мармуру, барвистого каменя, дорогого дерева, золота, бронзи й срібла не було скупчено на жадному місці і найкоштовнішої римської будови. Палац побудовано на новогрецький зразок, але ця варварська пишнота цілком відчужувала його римській душі. Заплава мозаїк, інкрустацій і тканин перешкоджала увазі спинитися на чомусь одному, бо все, здавалося, кричало: «Дивіться, якому могутньому, багатому й щасливому володареві я належу!..» І від цієї настирливої пишноти Варові робилося ще неприємніше. Хіба ж може бути порівняння між марнотратством і несмаком цього палацу й палацами римської шляхти на Тразіменському, наприклад, озері? Ах той Схід!.. Тепер вони перебували в так званій Авґустовій залі — кожен покій носив ім’я римського достойника, з тих, що були Іродовими прихильниками, — найбільшій залі для прийнять. Її стіни, завіси, стеля — все було вкрито фресками, мозаїками й мальовилами з Октавіянового життя. Авґустові чесноти, намножені на тріюмфи, перемоги й успіхи, — це був справжній храм, присвячений його божеству. Не було лише вівтаря з його погруддям і жарівні з фіміямом перед нею. Місце для нього, одначе, було, але порожнє. Квірін нахилився до Вара і, вказуючи очима на це місце, зашептав, наче вгадуючи Варові думки:

— Там-он мало бути погруддя Авґустове. Лише, щоб не дражнити жидів, які теж приходять на прийняття, його там досі немає!

Вар прикивнув головою. За цих кілька днів перед гостиною він завдав собі труду оглянути храм і довідався багато цікавих речей про виключне ставлення римлян до жидівської віри й звичаїв. Так йому було давно відомо, що римські відділи, вступаючи до міста, здіймали зі штандартів кесареве погруддя. Але лише тепер він дізнався, навіть сам бачив на власні очі на мурах храму великі таблиці, на яких сповіщалося, що вступ до внутрішнього двору для нежидів був заборонений під карою смерти. Його до внутрішнього двору, з невеликим почотом пустили. Це вже зарядив Квірін. Але до святилища не смів і він, не смів навіть їхній головний первосвященик. Квірін радив йому принести в храмі жертву. Варові це не лежало на мислі, хоч один з його попередників приніс колись жидівському богові навіть цілу гекатомбу. Ні, не годиться римському леґатові запобігати вже аж так ласки в цих огидних жидів! Він це сказав тоді Квірінові, який лише зідхнув, але не настоював. Під враженням храмових одвідин він почав і краще розуміти Ірода, який, зламавши старий храм, будував новий, не жалкуючи видатків. Розумів, але не виправдував. Бо жиди ненавиділи його так само, як і перед тим! О, Ірода було за що ненавидіти! Так, вони ненавиділи кожного, хто не був з їхнього племени. Треба було лише подивитися в ті очі їхніх жерців, що вели його через храмові подвір’я! Стільки в них було ненависти й погорди, що йому, воякові, зробилося неприємно. Брр! Так би опинитися без зброї серед розлюченої юрби таких жерців!.. Він одвернув увагу від розгляду залі й почав