Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

та мілітаристських міфів, коли він повернувся до президентського кабінету після масових демократичних протестів 2011–2012 років. За Брєжнєва влада намагалася використати міфологію війни, аби вберегти радянську молодь від впливу ідей «Празької весни» та дисидентів і змусити населення загалом шанобливо ставитися до комуністичної ідеології. Культ війни мобілізував молодь на «військово-патріотичне виховання», єднав її з ветеранами та сприяв повазі до старших. Війна була «резервуаром національних страждань, які слід було використовувати знову й знову, щоб мобілізувати лояльність, підтримувати порядок і досягти якоїсь подоби енергії, щоб протистояти національній апатії, що зростала»[399]. Тими самими причинами можна пояснити широке використання Путіним воєнної міфології в сучасній Росії[400].

Починаючи з середини 1960-х і до 1980-х років у Радянському Союзі сформувався багатошаровий воєнний культ. Він включав «безліч святих, сакральні реліквії та жорстку майстерну оповідь про війну»[401]. У часи соціалізації Путіна брєжнєвська система «напрочуд потужно»[402] мілітаризувала радянську молодь, використовуючи для цього структури Комуністичної партії, Всесоюзної піонерської організації, комсомолу й напіввійськового ДТСААФ (Добровільного товариства співпраці з армією, авіацією та флотом). Юнаки та дівчата оглядали місця бойових дій та військові музеї, зустрічалися з ветеранами, влаштовували шкільні виставки та святкові вечори, брали участь у військових іграх і таборах військової підготовки, у ритуалах почесної варти, публічно присягали, марширували в одностроях і вимахували прапорами.

Значна частина цього культу «зяяла величезним лицемірством», адже історією «Великої Вітчизняної війни» цілеспрямовано маніпулювали, перекручували її та «посипали блискітками задля обслуговування політичних потреб тих, хто керував країною»[403]. Ідеологічне бичування українських націоналістів також було нерозривно пов’язане із радянським (а пізніше російським) воєнним культом. Вихваляння «полководця» Сталіна призвело до того, що 1930-ті роки поставали не як десятиріччя масових злочинів, а як славна епоха індустріалізації, завдяки якій потужна радянська держава змогла врятувати Європу від «фашизму»[404].

Комуністична партія України та КДБ пов’язували «український буржуазний націоналізм» із фашизмом і нацистськими колабораціоністами часів Другої світової війни, українською еміграцією, п’ятою колоною антикомуністів, котрі за підтримки західних спецслужб прагнуть знищити Радянський Союз. З кінця 1960-х і до кінця 1980-х років КПРС та КДБ дедалі частіше розглядали виступи дисидентів і політичної опозиції на захист української мови та культури як вияв «українського націоналізму». Коли хтось публічно пишався тим, що розмовляє українською, то таку особу КДБ негайно підозрювало в ідеологічно-підривній діяльності. Націоналістичний активіст Анатолій Лупиніс розповів, як його запитували в КДБ на допиті: «Чому ви спілкуєтеся виключно українською? Що спонукало вас, особу, яка упродовж перших трьох років навчання в інституті розмовляла російською мовою, почати говорити українською? Чи ви не знаєте, що офіційною мовою в нашій країні є російська, і що в майбутньому всі народи говоритимуть російською? Чому ви відростили вуса?»[405].

За кілька десятиліть потому це «полювання на відьом» отримало друге життя на окупованих землях Криму і Донбасу, де особу могли затримати за розмову українською й демонстрацію українського прапора або ретроспективно засудити за участь у Євромайдані чи мітингах на підтримку єдності країни[406].

Зневажливі погляди та стереотипи щодо української мови, культури й історії, що були поширені у лавах Партії регіонів, КПУ, російських маріонеток на Донбасі та серед російських очільників, закорінені в епосі брєжнєвського «застою». Олександр Мотиль зазначає: «У письменстві українських дисидентів часто повторюється скарга, що співгромадяни знущалися з них, коли вони говорили українською, і казали їм розмовляти “людською”, тобто російською мовою»[407]. Такі погляди залишили незгладний відбиток, і навесні 2014 року українські журналісти, які подорожували до Криму та Донецька, переконалися, що вживання української мови автоматично робило їх підозрілими у прихильності до Євромайдану та «західноукраїнськими бандерами»[408]. Ця традиція відсилає нас до 1960–1970-х років, до радянських ідеологічних звинувачень української мови у тому, що це «бандерівська мова»[409]. Мешканець Луганська розповів про те, що віддає перевагу єдності з Росією, а не з «фашистським Києвом», а причина полягає в тому, що він не бажає говорити «цією телячою», тобто українською, мовою[410]. В 1990-х роках Анна Фурньє виявила, що київські школярі не бажають говорити українською у класі через побоювання видатися надто «націоналістичними»[411].

Попри те, що в роки Другої світової війни чимало росіян добровільно служили у збройних силах