Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

Також важливо пам’ятати, що в реальному житті ніхто не буває «лихим», чи «найкращим другом», чи «шльондрою з золотим серцем»; у реальному житті кожен із нас вважає себе головним героєм, протагоністом, великим цабе; об’єктив камери на нас, бейбі. Якщо зможете передати цей настрій у своїй творчості, вам не стане легше створювати блискучих персонажів, але буде важче створювати одновимірних бовдурів, які так густо населяють світ масової літератури.

Енні Вілкс, медсестра, яка утримує в полоні Пола Шелдона в «Мізері», може, й здається нам психопаткою, але важливо не забувати, що самій собі вона здається цілком здоровою та поміркованою, більше того — стоїчною героїнею, яка намагається вижити у ворожому світі, що кишить кукурікнутими негідниками. Ми бачимо, як у неї стаються небезпечні перепади настрою, але я старався ніколи не казати напряму: «Того дня Енні була депресивна та, можливо, суїцидальна» чи «Того дня Енні мала особливо радісний вигляд». Якщо доведеться казати, то я програв. Якщо ж, з другого боку, я зможу показати вам тиху жінку з немитим волоссям, яка компульсивно глитає тістечка й цукерки, після чого ви зробите висновок, що Енні перебуває в депресивній фазі свого маніакально-депресивного циклу, то я переміг. А якщо мені вдасться хоч на трішки показати вам світ з погляду Вілкс — змусити вас зрозуміти її безум, — то, може, мені вдасться також зробити її людиною, якій ви поспівчуваєте чи з якою навіть ототожните себе. Результат? Вона стає надзвичайно страшною через таку реалістичність. Якщо ж, іще з одного боку, я зроблю з неї стару буркотливу каргу, вона стане черговою книжною бабою-ягою. У такому випадку це буде провал і для мене, і для читача. Кому захочеться відвідати таку заяложену мегеру? Така версія Енні морально застаріла ще під час першого показу «Чарівника Країни Оз».

Гадаю, справедливим буде питання, чи Пол Шелдон у «Мізері» — це я. Звісно, деякі його сторони від мене… але, думаю, ви виявите, продовжуючи писати белетристику, що кожен створений вами персонаж — частково ви. Коли ви питаєте себе, що той чи інший герой зробить, поставлений у такий-то набір обставин, прийняте вами рішення базується на тому, що зробили б ви самі (чи, у випадку лихих героїв, не зробили). До цих версій вас тому чи іншому персонажу надаються риси, як гожі, так і негожі, які ви вгледіли в інших (наприклад, сусід, який колупається в носі, коли думає, що ніхто не бачить). Також є чудесний третій елемент — чиста, як безхмарне небо, фантазія. Саме вона дозволила мені на певний час перетворюватися на медсестру-психопатку за роботою над «Мізері». А ставати Енні, за великим рахунком, було геть не тяжко. Більше того, навіть весело. Думаю, ставати Полом було тяжче. Він адекватний, я адекватний, жодних вам чотириденних відвідин «Діснейленду».

Мій роман «Мертва зона» виник із двох питань. Чи можливо, щоб політичний убивця вчинив правильно? Якщо так, то чи можна зробити його протагоністом роману, хорошим? Такі ідеї потребують небезпечно нестабільного політика, здавалося мені, такого, хто полізе політичною драбиною, демонструючи світові веселе, простонародне лице та причаровуючи виборців відмовою грати за звичайними правилами (передвиборча тактика Ґреґа Стіллсона, як я уявляв її собі 20 років тому, була дуже подібною до тактики Джессі Вентури[245] в його успішній кампанії під час боротьби за крісло губернатора Міннесоти. Хвала Богу, Вентура більше нічим не схожий на Стіллсона).

Протагоніст «Мертвої зони» Джонні Сміт — теж пересічний простонародний хлопець, тільки в його випадку — не вдавано. Єдине, чим він вирізняється, це обмежена здібність бачити майбутнє, набута в результаті нещасного випадку в дитинстві. Коли Джонні тисне руку Ґреґа Стіллсона на політичному мітингу, він бачить видіння, як Стіллсон стає президентом США, після чого розв’язує Третю світову війну. Джонні доходить висновку, що єдиний спосіб запобігти цьому — інакше кажучи, єдиний спосіб урятувати світ — всадити кулю Стіллсону в голову. Джонні відрізняється від інших агресивних параноїдальних містиків одним: він справді може бачити майбутнє. Але хіба не всі вони так кажуть?

У цій ситуації відчувалася провокаційність, позазаконність, яка мені імпонувала. Я міркував, що історія спрацює, якщо зроблю Джонні непідробно хорошим хлопцем, але при цьому не перетворю на заштукатуреного святого. Те саме зі Стіллсоном, тільки навспак: я хотів, аби він був достовірно бридким і по-справжньому лякав читача, не лише тому, що всередині Стіллсона постійно вирує стримувана жорстокість, але й тому, що він такий переконливий. Я хотів, аби читач постійно думав: «Він справжній неадекват, чому ніхто цього не помічає?» А те, що Джонні це помічає, думав я, ще сильніше поставить читача на його бік.

Під час нашого знайомства з цим потенційним убивцею він веде свою дівчину на окружний ярмарок, вони катаються на атракціонах та грають в ігри. Що може бути нормальнішим та симпатичнішим? Те, що він от-от освідчиться Сарі, ще більше прихиляє нас до нього. Пізніше, коли Сара пропонує на завершення ідеального побачення вперше переспати, Джонні каже їй, що хоче почекати, доки вони одружаться. Я відчував, що в ту мить ходив по тонкій межі: я хотів, щоби читачі сприймали Джонні як щиру та відверту людину і палко закоханого, але не тугодупого ханжу. Мені вдалося трохи розбавити його принципову поведінку, наділивши його інфантильним почуттям гумору; він зустрічає Сару, надягнувши флуоресцентну геловінську маску (сподіваюся, маска працює і символічно: Джонні, ясна річ, сприймають як чудовисько, коли він націлює пістолет на кандидата Стіллсона). «Джонні як завжди», — каже Сара та сміється, і на момент, коли вони повертаються з ярмарку на його старому «фольксваґені-жуку», думаю, Джонні вже став нашим другом — це типовий такий американець, який сподівається на довге та щасливе життя. Він із тих, хто повернув би вам гаманець з усіма грошима всередині, якби знайшов його на вулиці, чи зупинився б і допоміг замінити колесо, якби побачив на узбіччі вашу машину на аварійці. Відколи Джона Ф. Кеннеді застрелили в Далласі, великим американським жаховиськом була людина з гвинтівкою у високій точці. Я хотів зробити з такої людини друга