Читати книгу - "Палац Посейдона"

поринула, затоплюючи сходову шахту й переслідуючи людей, які щойно заскочили туди, сподіваючись знайти порятунок у надрах корабля. Однак Норвежець, спершись на виступ переборки, з нелюдським зусиллям зачинив двері, зупинивши смертоносний потік води. Тиск був шаленим, проте йому вдалося впоратися. Крізь ілюмінатор, вмонтований у верхню частину дверей, він бачив капітана і штурмана, які залишилися по той бік. Обидва стояли по груди у воді, яка стрімко прибувала.

— Відчиніть, негідники! — заволав капітан. — Я наказую негайно відчинити!

Він відчайдушно замолотив кулаками по металу, та Норвежець удав, ніби нічого не чує. Він розумів, що, коли він зараз хоча б на міліметр відчинить герметичні двері, вода увірветься в трюмні приміщення, й корабель за лічені хвилини заповниться нею по вінця й потоне, або ж перевернеться догори кілем. Якщо в тих, хто встиг сховатися, й зберігся хоча б примарний шанс на порятунок, то він був тут, у водонепроникному підпалубному просторі.

Подумавши про це, Норвежець засунув важкий дверний замок. Клацання його прозвучало, неначе смертний вирок тим, хто залишався за дверима.

Не заглядаючи більше в ілюмінатор, він, злегка похитуючись через незвичне положення судна, почав спускатися по трапу в глибину трюму — в рубку сонара, що була розташована біля самого днища «Каліпсо».

Саме там найдовше зберігалося повітря навіть у разі, якщо корабель потоне.

33

— Господи, ви лишень погляньте!

Оскар припав до скла обличчям, більше не відчуваючи холоду. В червонуватому мороці він невиразно бачив велетенську тінь яка спускалася на дно з поверхні моря. Щосекунди тінь наближалась і збільшувалася, стаючи схожою на роздуту тушу дохлого кита. Час від часу там спалахували якісь блакитні відблиски, схожі на електричні розряди. Поряд ворушилася й інша тінь — така ж сама за розміром, але кутаста, ніби поламана. Оскару вдалося розгледіти конусоподібне тіло та міцні суглобисті кінцівки, які вчепилися в цю кутасту тінь. Безліч повітряних бульбашок, вируючи, здіймалися на поверхню, й це свідчило про те, що боротьба двох титанів триває.

Оскар не знав, що й подумати про це неймовірне видовище.

— Що ж це таке? — нарешті прошепотів він.

Поряд невтішно зітхнув Іполіт Рембо:

— Це гине «Каліпсо».

— Що ви сказали? Але ж цього не може бути!

— Очевидно, може. Придивіться уважніше. Бачите характерні палубні надбудови, струнку стрілу парового підйомника, напівкруглу відкриту частину містка й нижнє потовщення в корпусі судна — там, де розташовано рубку сонара? Корабель, який я сам збудував, я впізнаю навіть на дотик!

— От дідько, ви маєте рацію, — вигукнув Гумбольдт. — Дивно, що навіть електричні мережі ще працюють. Дивіться — палубні ліхтарі світяться.

— Ну, мене це якраз не дивує, — сказав інженер. — «Каліпсо» сконструйовано так, щоб вона могла витримувати навіть удари тайфунів.

Оскар знову обернувся до ілюмінатора.

— Та якщо це «Каліпсо»… — тихо пробурмотів він, — що ж це за потвора тягне її на дно?

Голос Гумбольдта затремтів.

— Боюся, що це — саме те морське чудовисько, на яке ми весь цей час марно чекали.

— Чудовисько… — Оскар усе ще не міг усвідомити всю жахливість ситуації. — А екіпаж і пасажири? Що сталося з Елізою, Шарлоттою… з Вілмою?

Учений безсило схилив голову і ледве чутно промовив:

— Сподіваюся, Господь був милостивим до них…

…«Каліпсо» була на краю загибелі. Стогін корпуса та гуркіт шпангоутів заглушав лише плюскіт води, що лилася крізь пробоїну в трюми. Еліза мала слушність: судно поринало на дно, і дедалі швидше й швидше. Бульбашки повітря з шумом проносилися повз ілюмінатори рубки. Знизу їх підсвічувало дивне червонувате світло.

Шарлотта прикусила губу. Ну чому, чому це сталося саме з ними? Чи не тому, що і Рембо, і Гумбольдт, і капітан «Каліпсо» цілком покладалися на техніку й нові прилади? А в результаті ані сонар, ані новітня парова турбіна високого тиску не допомогли уникнути небезпеки. Людська відсталість, упертість і неготовність до зустрічі з невідомим, нездатність приймати швидкі рішення зіграли фатальну роль. Тепер це чудове судно спіткає доля всіх тих кораблів, які зникли безвісти поблизу цього архіпелагу за останні кілька місяців.

На щастя, в судновій електромережі ще була напруга: лампи в рубці мерехтіли, проте все ще світилися. Це було дивовижно — адже більша частина корабля, включаючи машинне відділення, де було розташовано генератори, вже має бути затопленою. Проте, врешті-решт, це все — лише питання часу, незабаром світло згасне, тож їм із Елізою доведеться провести останні години свого життя в повній темряві.

Шарлотта ковтнула й відчула характерне клацання у вухах — то була перша ознака того, що тиск повітря збільшується. Довелося затиснути ніс і різко видихнути, щоб вирівняти тиск у внутрішньому та зовнішньому вухах.

Раптом за зачиненими дверима рубки почулися чоловічі голоси. Хтось важко закашлявся, а потім у двері енергійно постукали.

— Є тут хоча б хтось? — почувся хрипкий голос. Чоловік розмовляв французькою.

— Так, — відповіла Еліза. — Тут дві жінки.

— Відчиніть, заради Бога!

— Мабуть, це ті, кому вдалося врятуватися з верхньої палуби! — вигукнула Еліза. — Треба їх пустити. Мерщій, допоможи мені.

Шарлотта вилізла зі своєї сховки під столом і поволі поповзла до Елізи. Корпус корабля так само зберігав сильний бортовий крен. Натиснувши удвох, жінки спробували відчинити замок, але в момент катастрофи переборка зсунулася, й двері затиснуло в одвірку. Нарешті, їм удалося відсунути засув і трохи прочинити стулку.

У коридорі, що вів до рубки, скупчилися семеро абсолютно знесилених і виснажених матросів. Одного з них було поранено, він ледве стояв на ногах — його підтримували товариші. Глибока рана на скроні була заюшена кров’ю. Шарлотта впізнала в пораненому Клемана,