Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

на це. Він знав, що ніхто ніколи не шукатиме їх у цих лабіринтах островків неприступного архіпелагу. З голови його не виходила думка про те, що його становище дуже подібне до становища нещасного Де-Лонга після його висадки на пустельному сибірському березі. Навіть Де-Лонг був у кращій ситуації. Він шукав людські оселі і вірив, що дістанеться до них. А тут довкола розкинулась незнана, безлюдна пустеля, загадкова, грізна і невблаганна.

Як міг Нансен лишитися ще на одну полярну ніч, що вже наставала, що він мав, крім відваги і досвіду? Обрізані сани, подірявлені, як сито, каяки, порване вбрання, спальний мішок з решток вовняної ковдри і полатаний намет. Дерева, яке часом вдавалося витягти з моря, не вистачило б навіть на одне добре вогнище. Харчі, взяті з «Фрама», давно вже скінчилися. Невеликий, недоторканий запас у цих ще був. Але вони з Юхансеном вирішили нізащо не чіпати його, зберегти на дальшу мандрівку, ту весняну, яка мала привести їх до рідного краю. Отже, лишалося тільки ведмеже і тюленяче м'ясо. Та його треба було ще добути, як, зрештою, і все інше. І то якнайшвидше, до зими. Кожен день, навіть кожна година були тепер на вагу золота.

— Треба зробити собі схованку, добре захищену од вітру й морозу, інакше загниємо, — постановив Нансен.

Легко сказати, а от як збудувати щось середнє між хатою-мазанкою і кам'яним курінем, маючи, крім двох пар сильних рук, лише поламані лижі? Але навіщо ж тоді ота світла голова, яку всі так хвалили ще з дитинства? Величезне моржеве ікло, прикріплене до бамбукової палиці, замінило полярникам кайло, широка кістка цього звіра правила за лопату. А от видовбувати каміння з мерзлої землі довелося голими руками. «Лопатою» можна було тільки трохи поглибити яму. Стіни полярники зводили з каміння, старанно забиваючи щілини мохом, піском і навіть шматками моржевої шкури. Та найбільше клопоту завдав мандрівникам дах.

— З чого його зробити? — безпорадно повторював Юхансен. — Ну, скажи, з чого?

— З моржевої шкури.

— Не злупиш. Страшенно велика й тверда, ніж ледве бере її.

— Не журися, щось придумаємо.

Тим часом морж, шкура з якого мала врятувати полярників, плавав собі спокійно в океані, не передчуваючи, що незабаром ввійде в історію людської винахідливості. Прибережні води острівця, на якому Нансен і Юхансен мужньо вирішили перебути полярну ніч, кишіли цими потворами. Цікаві й нахабні, вони не знали страху. Полювати їх було легко, от зрушити з місця — несила. Кожна з цих шестиметрових громадин важила тонну, а нерідко й півтори.

Одного разу полярники вполювали двох старих самців, таких велетенських, що не могли їх навіть перевернути.

— Ти що, з глузду з'їхав? У морі хочеш здирати з них шкури?

Юхансен був уражений, побачивши, що товариш бродить уже по пояс у воді.

— Інакше ми не дамо їм ради. Може, тут легше буде їх білувати. Не роздумуй, друже, вдвох швидше впораємось. Залазь у воду. То тільки спочатку неприємно, а потім уже не так і холодно.

Вода була крижана. Та й яка ж іще могла бути в Північному Льодовитому океані? Проте Нансен ніби й не відчував цього. Праця була страшенно важка й неприємна.

Одяг так просяк кров'ю і салом, що потім цілу зиму тхнув риб'ячим жиром. Ноги закостеніли. Але пурпурове від напруження обличчя Фрітьофа променіло радістю, коли він підтинав шкуру.

— Поглянь, яке сало! Грубе й м'яке, мов смалець. А м'ясо? Просто делікатес. Вистачить, мабуть, на цілу зиму. Ми будемо виносити його на берег шматками. Шкуру, напевне, вже зараз можна витягти. Бачиш, усе гаразд. Казав же я тобі, що не журися.

Передбачливий Нансен старанно зібрав моржеве сухожилля. Ним можна було замість ниток позашивати одежу. Але доки він надумався заховати його, лисиці й чайки геть усе розікрали: Немало намучилися обидва, витягуючи трисантиметрової товщини шкуру на зведені з каміння мури. Нарешті оселя мала дах. А це було найважливіше.

Розділ сорок восьмий
НІЩО ТАК НЕ ЗМИВАЄ БРУДУ, ЯК ТЕПЛА ВЕДМЕЖА КРОВ

— Терпеливістю і працею всього на світі можна досягти. Це ми з тобою, мабуть, найкраще довели, — казав Нансен, з гордістю дивлячись на діло їхніх рук.

З кожним днем халупа, у якій мали оселитися полярники, ставала все затишнішою. Кам'яні стіни майже метрової висоти було зведено над такої самої глибини виїмкою в землі. Яма, або, як її називали, кімнатка, завдовжки три і завширшки два метри надійно захищена од вітрів і снігу, видавалася полярним будівельникам вершиною комфорту. Відтоді, як мандрівники залишили «Фрам», вони не знали такої розкоші. Обігрівалось і освітлювалось помешкання винахідливо змайстрованими з бляхи лампами, заповненими моржевим жиром. Ясно горіли в них гноти з решток бинта. Вперше за шість місяців мандрівники спробували спати в окремих мішках. Але витримали тільки одну ніч. За всю подорож вони ніколи ще так не мерзли. Наступну ніч обидва провели вже у спільному спальному мішку, обігріваючи один одного. Так було певніше.

Будівництво зимовища було закінчено вчасно. З кожним днем усе нижче падав спиртовий стовпчик термометра, щораз лютіший вітер шмагав в обличчя. Дужче крутила завірюха.

Довкола будиночка бродили білі ведмеді. Невдовзі полярники вже спали на їхніх теплих густих хутрах. Ведмежі «ковдри» заслоняли також обидва входи — до тунелю і до кімнатки. У боротьбі за життя Нансен був немилосердний. Кожного дня гинув принаймні один з царів білої пустелі. Біля зимівника виростали цілі стоси м'яса і жиру — запаси на зиму. Жиру полярники потребували дуже багато — і для їжі, і для ламп, що мали горіти безперервно протягом цілої полярної ночі, розсіваючи темряву і обігріваючи людей.