BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

132
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 97
Перейти на сторінку:
в йо­го душі зай­шло «якесь сон­це».

- Добрий вечір! - ска­зав, і зняв­ши ка­пе­люх з го­ло­ви, ки­нув йо­го та­ким ру­хом від се­бе, мов­би був фізич­но ду­же втом­ле­ним.


- Добрий вечір, Іва­сю! - відка­за­ла пані Мар­ко втішно. - А де ти так ба­рив­ся? Хо­див ще, мо­же, до ко­го про­ща­ти­ся?


- Ні, - відповів він. - Відпро­ва­див лиш Ок­са­ну до­до­му, а опісля зай­шов ще в міський го­род на прохід. Ме­не бо­лить го­ло­ва… - Ска­зав­ши це, при­тяг­нув близько до ма­тері крісло й сів нап­ро­ти ме­не.


- І те­бе бо­лить го­ло­ва?


- Чи бо­лить ще ко­го, крім ме­не? - спи­тав він.


- Таже На­тал­ку…


- Так? Мо­же, зі зво­ру­шен­ня? - Він пе­ре­хи­лив­ся до ме­не, і по йо­го тон­ких ус­тах заг­ра­ла лиш для ме­не замітна злос­ли­ва усмішка.


- У ме­не зі зво­ру­шен­ня, па­не док­тор, - відповіла я спокійно, хоч на дні душі так і скипіло щось відпор­не на йо­го іронію. - Але з чо­го бо­лить во­на у вас? - Я го­во­ри­ла півго­ло­сом і не ди­ви­ла­ся йо­му в очі.


- О, в ме­не не ди­во­та, - відповів з уда­ною ве­селістю. - В ме­не, як німці ка­жуть, Re­ise­fi­eber. [95]


- Мені так прик­ро, Іва­сеч­ку, що ти їдеш нічним, а не аж ранішнім поїздом, - вміша­ла­ся пані Мар­ко. - Це виг­ля­дає так, як­би я те­бе ви­га­ня­ла!


Він усміхнув­ся гірким усміхом, відгор­та­ючи повільним ру­хом во­лос­ся з чо­ла.


- Ні, ма­мо, ви не ви­га­няєте ме­не.


- Так що ж же­не те­бе від ме­не?


- Мене… жаль за… мо­рем. - А відтак до­дав: - Ви ж знаєте, ма­мо, що я му­шу по­ки­ну­ти вас!


- Знаю, знаю, мій си­ну, од­нак цим ра­зом ра­нить мені твій від'їзд сер­це більше, як зви­чай­но.


- Це бо­лить ме­не. Од­нак май­те тер­пе­ливість. Ми­не ще який­сь час, і я при­бу­ду до вас на­завсігди. Му­шу кон­че по­ба­чи­ти Індію, а опісля, як до­ля схо­че, за­жи­ве­мо вдвійці.


- Як до­ля схо­че - відповіла во­на гірко.


- І чо­му би не хотіла? Впрочім, - до­дав напівжартівли­во, напівглум­ли­во, - мені вже най­край­ніша по­ра вер­та­ти на­зад до сво­го «ре­мес­ла». Тут у вас я зніжнів, як жінка, зм'як; ще який­сь час, і різна неміч вче­пи­ла­ся би ме­не, за­ким би я це й замітив.


- А там, на морі, чуєте­ся сильніші, па­не док­тор? - спи­та­ла я сти­ха.


- О, там! Там ши­ро­ко і прос­то­ро, там смерть так близько ко­ло чо­ловіка, що він за­бу­ває все про­че. Си­ли і дум­ки йо­го за­няті, мо­жуть гу­ля­ти дос­хо­чу. Тут мені тісно, а по­час­ти я май­же не­потрібний.


- Іване, ти го­во­риш та­ке при мені? - обізва­ла­ся з жа­лем ста­ра да­ма. - Чи я в те­бе вже нічо­го не зна­чу?


- Простіть, ма­мо! Ви зна­чи­те у ме­не ду­же ба­га­то, од­нак я на­ле­жу по­ки що там…


- Але сер­цем тут: не прав­да ж, мій си­ну?


- Тут, ма­мо, тут, - відповів. І, по­хи­ля­ючись, при­тис­нув її ру­ку до своїх уст.


- Надіюся, що як по­вер­ну, то не бу­ду та­ким нуд­ним, як, напр., нині. Там по­ли­шу всю свою неміч, свої хи­би, всі свої арис­ток­ра­тичні прим­хи і ста­ну знов ва­шим си­ном, та бу­ду ліка­рем і хор­ва­том, як мій батько. Ви бу­де­те з ме­не вдо­во­лені, ма­мо!


- Я бу­ла з те­бе все вдо­во­ле­на, Іва­сеч­ку; навіть тоді, ко­ли ти був ще ма­лим хлоп­чи­ною…


- Спасибі вам за це, матінко. Візьму з со­бою ті сло­ва і бу­ду бе­рег­ти їх як пам'ятку в своїм серці. Милішої спо­мин­ки не бу­де в ме­не…


Оці сло­ва, вис­ка­зані спокійним, од­нак май­же здав­ле­ним го­ло­сом, стис­ну­ли ме­не не­мов кліща­ми за сер­це, і я з яко­гось наг­ло­го жа­лю ма­ло що вго­лос не зой­кну­ла. Підняв­шись зі сво­го місця, я пе­рей­шла хут­ко поп­ри йо­го в дру­гу кімна­ту, не гля­нув­ши на йо­го ні од­ним пог­ля­дом.


Він не ди­вив­ся й на ме­не. Ох, я це відчу­ла. Я відчу­ла це всіма нер­ва­ми, і ус­та мої за­тя­ли­ся гор­до, а сер­це рва­ло­ся з жа­лю. Га! Не­хай рветься! Чим скор­ше, тим ліпше!


О пів до третьої вночі мав від'їха­ти.


По ве­чері сидів ще дов­го в кімнаті пані Мар­ко, і обоє го­во­ри­ли ду­же ба­га­то.


Не знаю, об чім го­во­ри­ли во­ни, бо я ма­ла своє за­нят­тя, і не ма­ла охо­ти ос­та­ва­тись при них. Впрочім, у ме­не на душі бу­ло так, що я бу­ла би пішла і на кінець світу від лю­дей, а не шу­ка­ла їх, особ­ли­во ж тих, що ра­ни­ли мені сер­це. Справді, він зав­дав мені та­ко­го бо­лю, бо став са­ме пе­ред від'їздом іншим. При роз­луці по­винні й во­ро­ги по­ми­ри­ти­ся, а не… то­ва­риші. Прав­да, я лиш то­ва­риш­ка, а він (як го­во­ри­ла раз Ок­са­на) чо­ловік із гар­ним, не­за­ви­си­мим ста­но­виськом і з знач­ним маєтком. Од­нак по­що го­во­рив так час­то, що «що я люб­лю, люб­лю вже навіки»? По­що го­во­рив тоді мені ці сло­ва? Те­пер став та­ким неп­рис­туп­ним, гор­дим, мов­би хотів ме­не при­вес­ти в послідній хвилі до пе­ресвідчен­ня, що я в йо­го очах дійсно не що інше, лиш то­ва­риш­ка йо­го ма­тері, і що тим є й для йо­го. Але це ще не все, т. є. я са­ма не вірю в це. Він над­то освіче­ний, що­би пос­ту­пав так, і я відчу­ваю інстинк­тив­но, що всьому при­чи­на Оря­дин. «Оря­дин - твій то­ва­риш, дер­жись йо­го!» - го­во­рить ви­ди­мо ціла йо­го істо­та… А той «то­ва­риш» - аж смішно! - який уже сер­деч­ний: здається, взяв би, ко­ли би міг, під но­ги! Про­летів ко­ло ме­не, пов­ний іронії, їдкості, глу­му, пов­ний по­тай­но­го сміху, а од­на­кож - не без чувст­ва!


Задля то­го, зад­ля то­го бе­зум­но­го, га­ря­чо­го, несп­ра­вед­ли­во­го чувст­ва, зад­ля всіх тих йо­го по­ривів, примх люб­лю йо­го…


Люблю? Ах, ні, те­пер не знаю вже, чи люб­лю. Він мені май­же об­рид. Май­же на­раз ос­то­гид…


Я сиділа в не­освіченім са­лоні, при­ти­ка­ючім до кімна­ти, в котрій на­хо­ди­ли­ся бесіду­ючі, при ши­ро­ко ство­ренім вікні, що ви­хо­ди­ло в го­род, ви­хи­ле­на вниз - і ду­ма­ла. Зни­зу піднімав­ся за­пах цвіту­чих ас­тер, а в воз­дусі віщу­ва­ло щось ви­раз­но осінь. Від ча­су до ча­су віяв ле­ге­сенький вітрець, і тоді відзи­ва­ла­ся десь не­да­ле­ко на альтані еольська ар­фа. Її тон зда­вав­ся мені лед­ве замітним, гар­монійним, од­нак ду­же жалісним зой­ком. Не знаю, чо­му я собі уяви­ла, що це звуч­не зітхан­ня шу­кає чо­гось, якоїсь прис­тані або яко­гось сер­ця, з кот­рим мог­ло би зілля­ти­ся в од­ну пісню…


Воно блу­ка­ло по цілім го­роді, вітер но­сив йо­го на своїх кри­лах - зда­ва­ло­ся, всю­ди, бо всю­ди відзи­ва­ло­ся во­но. Між де­ре­ва­ми й ку­ща­ми, що за­ри­со­ву­ва­лись тем­но від сте­жок, ви­си­па­них білим піском, і блу­ка­ло дов­го, а врешті до­би­ло­ся до ме­ти. Моє сер­це, на­пов­не­не смут­ком, пе­ре­ня­ло­ся йо­го жа­лем і при­ня­ло йо­го в се­бе… Чи я вмію терпіти? Чи

1 ... 56 57 58 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"