Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Ви думаєте? – сказала дама. нього зразу підійти й запитати. Щоправда, він сидів з таким зосередженим виглядом, що якось незручно було підходити й зачіпати його. Якби мені впало на думку щось таке, що виправдало б, чого я його потурбував. Тільки на думку, як на лихо, ніщо не спадало, бо товстун говорив і, хоч я його майже не чув, заважав зосередитися. Не виключене також, що мені тут просто забракло відваги, хоча знову ж таки відвага в невідповідну мить – і тоді матимеш приємність … Ні, звичайно ні, насамперед не поспішати. Один нерозважний крок, і я попсую всю справу. Треба вміти вичікувати нагоди: мій відвідувач навідувався сюди, отже його тут напевно знали. Хто його знав: господиня, господар чи хтось інший, байдуже, аби тільки найголовніші дані, щоб я нарешті розпочав його біографію, бодай найдрібніші події з його життя, оточення. А товстун набивався мені з непотрібними знайомствами. Присутні мене не цікавили, пощо мені їх біографії, коли я волів почути лише біографію мого відвідувача, проте саме її товстун чомусь ніби боявся зрадити. Він балакав про все, тільки не про мого відвідувача, аж мені раптом почало здаватися, ніби він оминає мого відвідувача в розмові лише тому, що йому не хочеться сказати про нього щось дуже важливе, що матиме вплив на все моє життя, і товстун відтягує цю хвилину.

– Скажіть, не бійтеся, зрадьте бодай щось про мого відвідувача, тобто мого клієнта, – впереміш з думками просив я, відчуваючи, як мене розморює нектар і як я роблюся дедалі нещасливіший. – Я переконаний, що ви знаєте мого відвідувача, – благав я, стверджуючи, як до мене крізь туман доходить щось зовсім інше, ніж я очікую. – Вдячність моя не знатиме меж, тільки скажіть …

– О, – то з’являвся, то пропадав мій співбесідник, – я ібачу їх усіх, як на долоні, бо і я колись пробував сили в літературі. Ви просто не повірите! Так. Писав драми і поеми, і мені пророкували велике майбутнє. Тепер це перейдений етап, тому я говорю про нього з легкістю. Минулося, як то кажуть. Зрештою, я вам признаюся лише тому, що маю до вас довір’я; воно взагалі так, що людина рано чи пізно мусить комусь признатися. Ви скромний. Ви мені подобаєтеся. Так – родина потребує час від часу відкрити душу, час від часу створитися. Конче. Знаєте, я саме один з тих, що через надмірну геніальність нічого не створили. Я виявляв до всього обдарування, і то яке! – і геніальність, хоч як це дивно, стада моєю трагедією! Трапляється. Горе тим, що все вміють, бо перед ними найтяжчі перепони – ніщо! Горе особливо тим, хто отримав від Бога абсолютний смак. А я власне і народився із таким абсолютним смаком! Не подумайте, ніби це дає перебільшення! Боронь Боже! Я дуже чесний з собою щодо своїх здібностей. Я не такий, як інші, які не бачать себе. Я бачу, і я цілком об’єктивний. Що з вами? Вам недобре? Ось випийте це! Мусите випити! Пийте! Ну от, одразу ж ліпше. Ви зіпріться на спинку дивана. От так: ну, ну, глядіть, не зімлійте. Це пройде. Це трапляється. Так, я цілком об’єктивний. Там, де я чогось не знаю, я одразу ж кажу: не знаю. Не гнівайтеся, цінуйте мою щирість – не знаю! Бо коли я, наприклад, маю абсолютний смак у літературі, це не дає мені права забирати слово в малярстві чи, скажімо, в музиці, як це в нас на кожному кроці робиться. Там я цього абсолютного смаку, цих, так би мовити, мацаків, що безпомильно визначають добре й погане, не успадкував. Тобто, звичайно, я люблю й знаю музику й малярство завжди далеко краще, ніж ті, що переконані, ніби вони визнаються на тому. Тільки я надто чесний з самим собою. Я собі завжди кажу: чекай, тут я не цілком певний, хоч, імовірно, така суворість до себе велика помилка, бож мої знання в цих галузях колосальні, але нехай, і тому я не забираю слова в цій ділянці. Інша річ з літературою. Тут я вже кого припечатаю своїм осудом, той з ним і помре. Справді. Та це й зрозуміле. Хоч як свою геніяльність заперечуй, хоч як її тримай у чорному тілі, вона все таки проривається на поверхню. Я вам наочний приклад. Що з то- То, що я її, так би мовити, занехаяв? Хочу я того чи ні, я (зрештою, як і кожний геній) стою над своєю епохою. Пливу Проти течії, навіть, повірте, в найбуденніших речах. І завжди Мені дивне те, чого інші не зауважують, бож, звісно, таланти Знаходять визнання, а генії ніколи, тобто століттями пізніше: так, а не за життя, в цьому я переконався. Які я колись писав Драми й поеми! Яке мені пророкували майбутнє ті, що на цьому мовився від себе заради інших. Тому мене навіть не дратує коли, наприклад, оця довколишня публіка переконана, щ0 д збираю автографи великих людей виключно через нездібність (я і нездібність!) будь-що вартісне створити, а мене, мовляв ятрить, щоб про мене говорили. Вони притримуються загальної думки (бож усі такі, винятку вони не хочуть бачити), а я навіть не пробую з ними сперечатися. Пощо? Насамперед, з ними сперечатися – це марнувати час. У них тільки той геній, хто сам про себе невпинно базікає, мовляв, він геній усіх часів і народів, а я цього не потребую. Я занадто значущий, щоб на них ображатися. Та і як же на них ображатися, коли вони думають, ніби я такий, як вони, бо вони мають перед собою лише взірець себе, а цей взірець затуляє собою усе справжнє. Про мене рано чи пізно ще заговорять, хоч я, з мого боку, жодних старань не роблю в цьому напрямі. Скоріше навпаки, як і належить великій людині. Бо я знаю; навіть ці сколопендри колись схаменуться і з подивом ствердять: ми писали твори, які нічого не варті, а він, цей скромняга, що був покликаний творити світові шедеври, просто нечувані досі серед людства, відмовився від слави, від літератури і присвятив усе життя збиранню автографів. Адже це справді нечуване. Його приклад небувалий в історії, скажуть вони, однак великої людини не перевчиш, навіть коли вона заперечує себе і присвячує усе своє життя збиранню автографів інших великих