Читати книгу - "Клуб «Мефісто», Тесс Геррітсен"

— Насправді дивно те, що він зміг зібрати навколо себе тих, хто вірить у те саме.

— Тебе це не турбує? Його зосередженість на темній стороні? Те, що він насправді шукає Диявола? Ти ж знаєш, як кажуть: «Коли дивишся в безодню…»

— «Безодня дивиться в тебе». Так, знаю.

— Не варто про це забувати, Моро. Про те, як легко темрява спокушає нас.

Жінка засміялася.

— Це скидається на цитату з твоєї недільної проповіді.

— Я кажу серйозно. Ти надто мало знаєш про цього чоловіка.

«Я знаю, що ти хвилюєшся через нього. І ревнуєш».

Мора торкнулася його обличчя.

— Годі вже говорити про нього. Він неважливий. Ну ж бо, дай мені своє пальто.

Та Деніел навіть не потягнувся до ґудзиків. Тільки тоді вона зрозуміла.

— Ти не залишишся.

Він зітхнув.

— Не можу. Пробач.

— То навіщо приїхав?

— Кажу ж, я хвилювався. Хотів переконатися, що ти безпечно дісталася додому.

— Навіть на годину-дві не можеш лишитися?

— Я хотів би. Але мене в останню мить відправили на конференцію в Провіденсі. Мушу їхати туди сьогодні ж.

«Відправили». Вона не могла з цим змагатися. Авжеж, його життям керувала церква. Вони ним володіли.

Деніел обійняв її, тепло дихнув у волосся.

— Поїхали якось звідси, — пробуркотів він. — Подалі від міста.

«Туди, де нас ніхто не знає».

Поки він ішов до машини, Мора стояла з відчиненими дверима й холод повз до будинку, обтікаючи її. Навіть коли Деніел поїхав, вона залишилася на порозі, не зважаючи на жорстокий вітер. Це її покарання за те, що вона його хоче. Саме цього від них вимагає церква. Окремі ліжка, окремі життя. Невже Диявол міг бути жорстокішим?

«Якби я могла, то продала б душу Сатані за твоє кохання».

30

Місіс Кора Бонгерс налягла на двері хліву всією своєю знач­ною вагою, і вони зі змученим стогоном відчинилися. З темряви всередині долинуло знервоване козяче мекання, і Джейн відчула тваринний запах вологої соломи й худоби.

— Не знаю, що ви зараз там роздивитеся, — сказала місіс Бонгерс, підсвічуючи ліхтарем хлів. — Шкода, що не отримала повідомлення раніше, коли було ще світло.

Ріццолі ввімкнула власний ліхтарик.

— Цього має вистачити. Я просто хочу побачити позначки, якщо вони ще збереглися.

— О, збереглися. Збіса дратували мого чоловіка щоразу, як він сюди заходив і бачив їх. Я все йому казала, щоб зафарбував і припинив скаржитися. А він казав, що лютуватиме ще більше, якщо муситиме фарбувати хлів ізсередини. Наче спеціальний козячий ремонт.

Жінка ввійшла до хліву, топчучи важкими черевиками земляну підлогу, вкриту соломою. Коротка дорога від будинку виснажила її, і вона зупинилася, голосно й важко дихаючи, спрямувала промінь світла на дерев’яний загін, де збилися на купу з десяток кіз.

— Знаєте, вони досі за ним скучають. О, Ібен увесь час скаржився через те, скільки з ними клопоту — доїти щоранку. Але він любив цих дівчаток. Його вже півроку немає, а вони ніяк не звикнуть, що їх доїть хтось інший. — Місіс Бонгерс зняла засув і зиркнула на Джейн, яка трималася позаду. — Ви ж не боїтеся кіз, га?

— Обов’язково туди заходити?

— Та вони нічого вам не зроблять. Тільки пальто тримайте, бо люблять пожувати всяке.

«Будьте хорошими кізками, — думала Джейн, заходячи до загону, який зачинили за нею. — Не треба жувати копа». Вона пробиралася по соломі, намагаючись не забруднити взуття. Тварини дивилися на неї холодними бездушними очима. Востаннє таку близькість з козами вона мала в другому класі, на екскурсії до контактного зоопарку. Тоді вона глянула на козу, коза глянула на неї, і наступної миті Джейн уже лежала на землі, а однокласники реготали з неї. Вона не довіряла цим звірам, і вони, вочевидь, не довіряли їй і трималися на відстані, поки вона йшла через загін.

— Ось, — сказала місіс Бонгерс, світячи на стіну. — Це частина.

Ріццолі присунулася ближче, не зводячи очей із символів, глибоко врізаних у дерев’яні дошки. Три голгофські хрести. Але це була спотворена версія: хрести були перевернуті.

— Тут ще трохи, — озвалася місіс Бонгерс і перевела промінь вище, показуючи більше хрестів на стіні. — Щоб вирізати їх, він мусив видертися на в’язанки сіна. Стільки зусиль. А здавалося б, цим бісовим малим є чим зайнятися.

— Чому ви вважаєте, що то були діти?

— А хто ж іще? Було літо, їм було нудно. Немає чого робити, тільки бігати довкола й різати стіни. Хіба ще ті дивні амулети на деревах розвішувати.

Джейн подивилася на неї.

— Які амулети?

— Ляльки з галузок, всякі такі моторошні штуки. У шерифа з цього тільки сміялися, але мені було неприємно бачити таке поміж гілок. — Місіс Бонгерс перевела промінь на один із символів. — Ось, таке щось.

То була фігура людини з паличок, начебто з мечем у руці. Під нею було вирізано: RXX–VII.

— Хай що воно означає, — завважила жінка.

Джейн розвернулася до неї.

— У поліційній колонці писали, що одна з ваших кіз тієї ночі зникла. Вдалось її повернути?

— Ми її так і не знайшли.

— Жодного сліду?

— Ну, знаєте, тут дикі пси зграями бігають. Вони б усе підчистили.

«Але це зробив не пес», — подумала детектив, повертаючись до вирізьблених символів. Раптом задзвонив її мобільний, і кози переляканою купою чкурнули на інший бік загону.

— Перепрошую, — вибачилася Джейн і дістала з кишені мобільний, здивована тим, що тут узагалі був сигнал. — Ріццолі.

— Я старався як міг, — сказав Фрост.

— Чому це скидається на початок вибачення?

— Бо мені не щастить з пошуками Лілі Сол. Здається, вона чимало переміщується. Ми знаємо, що принаймні вісім місяців вона провела в Італії. Маємо записи про зняття в цей період готівки в банкоматах у Римі, Флоренції та Сорренто. Але вона не надто часто користується кредиткою.

— Вісім місяців туризму? Звідки в неї на це кошти?

— Вона економить. Тобто сильно економить. Зупиняється лише в найдешевших готелях. Плюс, можливо, нелегально підробляє. Відомо, що вона трохи працювала у Флоренції — допомагала куратору в музеї.

— Вона має для цього освіту?

— У коледжі вивчала античність. І поки вчилася, працювала на розкопках в Італії, у місці під назвою Пестум.

— Якого біса ми не можемо її знайти?

— Здається мені, що вона цього не хоче.

— Гаразд. Що там з її кузеном, Домініком Солом?

— О. Тут маємо справжню проблему.

— То сьогодні я від тебе хороших новин не дочекаюся?

— Маю копію його особової справи з Патнемської академії — це школа-інтернат у Коннектикуті. Він учився там близько шести місяців, у десятому класі.

— Скільки це йому було? П’ятнадцять, шістнадцять?

— П’ятнадцять. Він закінчив клас і мав повернутися наступної осені. Але не повернувся.

— Це після літа, яке він провів з родиною Солів, у П’юриті.

— Саме так. У хлопця тоді помер батько, тож лікар Сол узяв його на літо до себе. Коли у вересні він не повернувся до навчання, академія намагалася його знайти. Зрештою їм наді­йшов лист від його матері, яка забрала його зі школи.

— І де він учився після того?

— Ми