Читати книгу - "Посол мертвих"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пан Мічо, пасічників кіт, стрибає на Адин білий сандалик, але не встигає вона спіймати пустуна, як той біжить геть, до пасма сухих водоростей, що ворушиться в повітрі, ніби летючий змій. Її брати і сестри біжать одне за одним піщаною косою.
Ада в дитячому тілі, та вона не дитина. Вона дивиться на світ прадавніми очима, як сивіла, котра читає на обличчях важку мапу доль, до останньої розірваної судини, зсунутого диска, ослабленої артерії. Пляж — то чарівний театр, піщана сцена. Ада намагається помітити кожний подув вітру, записати його, усвідомлюючи, що ця мить уже тримає в кулаку наступну — то стискаючи, то розтискаючи пальці: навколо неї мільйони рук стуляються й розтуляються, неначе роти, і скидають шматочки майбутнього на пісок.
Оголена руда жінка плаває в морі на батьковому матраці. Ада похмурніє. Хоче крикнути: «Шльондра!» Ні — навіщо? Навіщо додавати свого гніву до похмурих хмар угорі? Вона не помітила їх сімдесят років тому. Її батько мав коханку, то й що? Може, він не знав іншого способу попросити того, чого потребував. Це знання, певна річ, завдавало болю матері, та історія перемогла хатній затишок, і безліч приватних життів так і не знайшли природного кінця. Тож Ада носила в серці батькові зради — і не лише батькові. Були солдати, котрі ґвалтували, вбивали, були ті, хто віддавав їм накази. І, здається, їх обминула кара — тих, хто катував її десятиліттями. Брехун-циган — син Чингісхана. А яка їм винагорода? Лише поета Антона помилував її напівсвідомий суд. Антона, який водив її на «Богему», подарував їй власну печальну історію, над якою здуру важко працював, так що й не чув, як світ сміється з його бід. Вона згадувала, як спала поряд із тітчиними собаками і стояла, позуючи для портрета.
Їй спадає на думку, що це вона винна в усьому — у стражданнях навколо неї все визначала вона. Брати і сестри, батьки, сини. Якби вона прийшла на світ деінде, в іншому тілі, то життя, може, було б таким даром, як дехто каже. Вона — це Медея, Медуза, зграя менад: хто потрапить у їхнє коло, того вони розірвуть, той вибухне через розщеплення атома зла, потенційно наявного чи не в усіх речах. Їй судилося випустити його на волю, неначе вона спричиняла розпад ізотопів, ланцюгову реакцію.
Коли вона бачить, що до неї наближається Слава — худенька, з косичками королівна вітрів, — Ада хоче крикнути: «Ні! Стій!».
З рота її подруги крапає кров. Ні! Розвернись! Іди назад! Я прокляття!
Неначе вона зібрала раду чи бенкет у своєму посольстві — посольстві мертвих. Усі повертаються: втрачені брати і сестри, син Пол, злий чоловік. Сонце торкається кожної постаті, коли та сходить на гребінь дюни, й купає її у промінні: Ада шукає на Половому обличчі слід від кулі — й не знаходить. Відновилось. Усе відновилось.
А Алекс? Як же Алекс? Де він?
То от що вона тримала в руках, над цим проливала сльози й від цього тікала в обійми Христа, який зцілював її. Ні, цього сприйняти не можна. Ні. Опівночі Бог згадує.
Душею вона була на засланні — щоби зрозуміти це покликання, потрібні століття і століття. На щастя, вона стала американкою і вже не має сприймати даність як щось остаточне. Усе існує лишень у чернетковому вигляді й потому раз у раз підлягає перегляду. Вона могла як завгодно заново впорядкувати своє минуле. Могла змінити його. Усе ще можна виправити.
Усе, крім Алекса. Сина, котрий так часто її підводив. Він не став тим рятівником, котрого вона потребувала, тим, на кого вона й інші люди її покоління — з такими самими скорботами, як її, — сподівалися. Він закінчив погано — став марною працею, образою, ганьбою. Вона мала йому показати, який він неправий, що так поводився.
Тож я уявляю, як вона сперечається зі собою, і її душа — кривава хустка, що прилипає до тисячі відкритих ран. І ми в наш освічений вік у серці імперії кричущих привілеїв сказали б їй звернутися до лікаря чи до психотерапевта — хоча, звісно, вона б відповіла, що таке розв’язання проблеми є нехристиянським, і чи надто б помилилася? Так я собі уявляю, та навіть уява має межі.
Опівночі Бог згадує про кістки лані, які лежать серед праху, — і не лише про її кістки. Опівночі Бог чує кожен зойк, який розтинає повітря, звернений до Нього в страху, що Він відвернувся чи зник. Опівночі Бог згадує кожну волосину, яка впала з голови наляканої дитини. Опівночі Бог шкодує про своє мовчання і зронює дві сльози, що перетворюються на вогні й зависають у хмарах високо над землею. Чотириста світів здригаються перед лицем Господнього відчаю. І Господь Бог схиляється до свого творіння й шепоче. І праведники прокидаються і співають: «Слухайте глас над водами! Благословен будь, Ти, Хто відкриваєш свої таємниці тим, хто боїться Тебе, тайнознавче!» Й ангели з’являються у видіннях праведників світу, пояснюючи їм, що Боже мовчання не треба плутати з байдужістю. От і Ада чує слова і знає, що її втрати мали якийсь сенс, хоча тільки їй випадає з’ясувати значення своєї скорботи — і так покласти їй край.
Інформація видавця
УДК 821(73)
М48
AMBASSADOR OF THE DEAD
Copyright © 2001, Askold Melnyczuk
All rights reserved
Аскольд Мельничук
M48 Посол мертвих [Текст]: роман / Аскольд Мельничук; переклад з англ. Ганни Яновської. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 304 с.
ISBN 978-617-679-557-5
УДК 821(44)
© Аскольд Мельничук, текст, 2001
© Ганна Яновська, переклад, 2018
© Оксана Йориш, дизайн обкладинки, 2018
© Видавництво Старого Лева, українське видання, 2018
ISBN 978-617-679-557-5 (укр)
ISBN 9780983976332 (англ.)
Усі права застережено
Зміст
Родина Круків • 9
Посол мертвих • 125
Жінка, котра перемогла Сталіна • 213
Невидимий світ • 283
Літературно-художнє видання
Аскольд Мельничук
ПОСОЛ МЕРТВИХ
Переклад з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посол мертвих», після закриття браузера.
