Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Вже давно відспівали півні. Малахольний Петя, шофер голови райвиконкому Біленка, поїхав возити свого (та й мого!) начальника, а я все не виходив із дому, хоч уже цілий час був одягнений. Треба було йти до Свєтки, застать її, покуда знову не повіялася по своїх подружках… Але щось мене держало й не випускало. Даже не знаю, шо.

Я вийшов на подвір’я. Відкрутив кран. Вода побігла по жолобках на город. Що й казать! Це я добре колись зробив — таку розводку. Он Васька щоранку зі шлангом. Підтягне його, стане над рядком помідорів і тримає шланг. Потім відходить до слєдущого і так само стоїть над ним. Бува, часа два стовбичить на городі в самих трусах. А в мене — ніяких усілій! Одкрутив кран — закрутив кран. Не забувати тільки нада, бо й мотор згорить, якщо не виключити вчасно. Води у нас під землею не так і багато. Викачаєш воду — і мотор згорить.

Бо воно людьми зроблене — так, як у людей. Сам воду качає, а вода його охлаждає. Одна людина пшеницю вирощує, інша її возить, третя з неї хліб пече, й ті перші той хліб їдять. Усе зв’язано. Так і в моторі…

Баба Плисиха подибала на базар. І що їй там треба? Усе ж є на городі. Ще й кури. О!

— Бабо Докіє! — гукнув я щосили, аж, мабуть, сусідів побудив.

А що робити, як вона погано чує?

Стала. Я вийшов до воріт.

— Як живете, бабо Докіє?

— Га? — приклала вона руку до вуха.

— Кажу, парко зранку, — я вже й не сумнівався, що на кутку не лишилося таких, хто нас не чує.

— А що мені в тому парку робити? Пройду через нього — та й на базар! — зраділа вона співрозмовникові. — Ото курей покормила, город полила, діда нагодувала та й на базар іду. Дріжжів купити.

— А що пекти зібралися?

— Га?

— Кажу, спечете що?

— Ага, пече вже зранку!

— Хлібця напечете?

— Стара я вже, щоби хліб пекти. А до Пасхи ще ого-го!

— А навіщо ж вам дріжжі?

— Га?

Ну, ви б таке витримали?!

— Дріжжі навіщо, питаю!

— А! Та треба ж кудись яблучка білий налив! Он аж два дерева пень старий посадив! Я йому: нащо аж два дерева білого наливу? Їх же не поїси. І не збережеш. Краще б чогось пізнього, — це я йому. А він… Ото ви, хлопці, всі такі. Вперті, як індики.

— Та хіба ж індики вперті?

— Га?

— То кури вперті, — кажу.

— Га?

— Питаю, як ваші кури? Не хворіють? — вирішив я не гратися в дипломатію.

— Та що ти, Ревміре! Тіпун тобі на болячку! Хай Господь милує! Отаке зранку — та ще у святу неділю! — баба геть потеряла настрій зі мною говорити й поспішила на базар, не попрощавшись.

Ну, і слава богу! Якби в неї хто курку вкрав, уже б розповіла. А ні — то значить, усе в неї законно. Крім самогонки, звичайно. Але що ж мені — з Плисами старими воювати, коли таке дєлається? Хватає діла…

Мені б і самому вийти за нею, так вернувся до хати. Заходити туди нічого було, понесло мене на город. На сусідів подивитися чи шо? Сто лєт в обєд я їх не бачив! А пішов, як п’яний. Нема нікого. Шо це Васька — спить чи шо? Нема, й не полито геть. Ага! Це ж учора він приїхав сам ГАЗиком — без шофера. І машина ночувала на подвір’ї! Тобто кудись помчали. Всьой сімйой. На море, мабуть. Ну, й добре. Мені вони не нужні. У мене інші задачі. Якби це позавчора їх не було, я б, канєшна, сіточку відслонив там, де порізав їхню проволку, якою Васька сіточку між городами поприв’язував… А тепер уже що шукати! Якщо зразу не знайшов, то…

Треба йти на Клубну. Відкладать нікуди. Бо можна спізнитись.

І таки спізнився. Грюкав-грюкав у калітку, собака розривався так, що вже й сусіди після вчорашнього повставали, а ні Свєтка, ні її мати так і не вийшли з хати. А потім придивився, а в них калітка — на замку. Нашо? З таким собакою… Ну, та бог із ними. Я так думаю, що Свєтка спить як убита, а мати, видно, пішла на базар. А може, й не на базар, бо шо їй там дєлать? Шоб вона шось продавала — ніколи не фіксірував. Самій шось купляти? Тоже навряд лі. Шо їй треба на тому базарі? Овочі? Фрукти? Онде все росте на городі — ще краще, як у Плисів. Вишні які!

І вдвох вони не могли піти: коли це підростки ходили з батьками на базар! Ох, як мені це все не правилося! Таке шось на серці було — як наче… Ну, шось таке було на серці.

Треба було йти до Тані та Галі. Але не зразу. Якщо зараз піти, точно на Лідію Інокентівну напорюся. А мені це не нада. Через п’ять хвилин начальник буде по всій Варварці розшукувать, щоб узнать, шо це я собі позволяю. Треба перечекать, поки мамаша піде на роботу. Воно, канєшно, неділя. Але ж у ресторані це сама робота!

Починало припікати. Сонце стояло вже високо, але тінь від дерев була ще достатня, щоб не шквариться до того, як… Ну, раніше, ніж… Ну, зутра. Свєткин сусіда здійняв голубів. Вони швидко набрали шалену висоту і тепер крутилися там, визирали. Чекали якихось чужих голубів. Голуби — вони такі. Якщо в небі велика зграя, можуть усе кинути і приєднатися. І все. Уже вони не твої, а того, хто підняв велику зграю. Вєтрєні птиці.

Я аж розсміявся, коли так вдало пошуткував. Вєтрєні птиці! Це ж треба! Сам від себе не чекав. Панятно, що мені не до сміху було, а все одно розсміявся. Треба буде якось увернути, як буду з Петровичем балакать. Він оцінить. Скаже: ну, ти, Ревміре, й загнув! Не ждав, скаже, такого від тебе. Ну, й нічого, що не ждав. Тепер буде ждати.

Подумав про Петровича і згадав про роботу. Точніше — про отдєлєніє, про Степана Пилиповича… Не знаю, що й думати. Якщо він із директоркою ресторану заодно… Не хочеться вірити. І не вірити не можу. Бач, яку ковбаску йому там подають! А це «закон — не дишло»? Нє, я все