Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Так і дійшов, думаючи про це, до самого отдєлєнія. А коли дійшов до нього, вирішив… не заходити. Пішов прямо до дому Лідії Інокентівни. Тобто хотів піти, але раптом у спину мені закричав дєжурний Фєдя:

— Ревмір! Тебе начальник визиває!

Отакої! От тобі й виходний! Зараз почнеться!

— О! — радісно, немов побачивши блудного сина, вигукнув Степан Пилипович, коли я зайшов у його кабінет. — Оце молодець. Тут неділя, а він усе одно на роботі! Сідай, Ревміре, сідай!

Ну, ви понімаєте, як я здивувався. Але сів. Бо шо ж?

— Ну, як там жінка, син? — вапше добив мене начальник.

— Та нічого, — кажу, — тільки не дуже знаю, бо майже не бачу їх. Ну, син — атлічнік…

— Та знаю, знаю!..

Він на мене дивився… Ну, як на сина-атлічніка, їй-богу! Тобто чесне слово!

— От і побачишся. От і відпочинеш — із жінкою…

Тут мені нехорошо стало. Бо це що ж таке — відпочинеш? Це на шо він таке намікає?

— Ну, кароче, рішили ми тебе, Ревміре, поощрить путівкою в Крим.

Степан Пилипович випалив цю фразу, ніби випускник дитсадка — віршика про Леніна, — стоячи на стільчику. Воно і справді так виглядало: я сиджу, а він стоїть наді мною, мов на постаменті. Й очі — добрі-добрі, — ну, їй-богу, як у Леніна!

— А када їхать, Степане Пилиповичу?

— Значить так, путівки — горящі. Тобі — тридцятипроцентна, а жінці — за повну стоимость. Але хай завтра у своєму профкомі побалака, — може, і їй щось компенсірують… У наступну суботу треба вже бути там.

— Так хіба ж возьмеш білети на суботу? Літо ж!

— Ой, я тебе прошу! — махнув начальник рукою. — Подзвоню начальнику желєзнодорожної міліції — і вся проблема. Ти, главно, зберися, продумай усе, щоби нічого не забути… Прямо зараз можеш написати заяву з завтрашнього дня — і збирайся по-человечеськи.

Усе це було якесь таке несправжнє, я аж тихенько вщипнув себе за ногу. Ні, наче не сниться. Ви ж пойміть, шо я за всю жизнь у Криму не був! Вопще море тіки в Очакові бачив. Та ще і тридцятипроцентна!

Тіки ж треба встигнуть! Я раптом зрозумів, навіщо це йому. Не тіки ж для того, щоби мене поощрить! А ще — щоби підігнать, щоби я швидше дєло закрив…

Поки я роздумував, начальник мовчав, а потім усміхнувся так широко, як він уміє, і сказав:

— Ну, давай, Ревміре, пиши заяву, і щоби тебе з завтрашнього дня на роботі я не бачив!

Я аж рота роззявив із неожиданості.

— Як із завтрашнього? Я ж не вспію!

— Що ти не вспієш?

— Ну… дєло закрить.

Він насупився. Так швидко — від усмішки й до суворості. От уже вміє! Та й то — начальник райотдєла!

— Я за два дні все закрию, — почав я виправдовуватися. — Ви не думайте! У мене вже вся доказательна база…

— Ревміре, ти шо, вобще нічого не понімаєш? — так дуже по-доброму спитав він. — Давай, дуй додому і збирай манатки в Крим! Яке дєло? Про курей? Ну, і що з ним робить, як ти його закриєш? У тюрму саджать? За трьох украдених курок — людей? Та що людей — дітей у тюрму саджать? Ти б хоть подумав! Та вони вже такі налякані, що на кілометр до курника не підійдуть! Всьо. Пиши заяву — й афідерзей!

Отут я в конці кінців усьо зрозумів. Он воно що! Це не поощреніє! Це просто зернятко для курей…

Колись я чув, як Степан Пилипович про це розказував Петровичу. Тоді у нас такий придурашний сержант служив — уже й фамілію його забув! За всіма шпіонив, усе доносив начальникові: хто чхнув, хто кашлянув, хто перд… Ну, ви понімаєте. А потім якось стало ізвєсно (це вже я потім узнав), що він і в область на начальника стукав. Йому — на нас, а вище — на нього! Отаке завелося — та ще і в органах! Ну, хоть вішайся!

А тут раз — і пішов на повишеніє. У вищу школу міліції послали. Й от тоді Петрович у курилці й питає:

— Так за шо ж це, Степане Пилиповичу, — за які такі подвиги — в Київ його послали? Харашо стукнув?

Начальник так глибоко затягнувся, випустив дим і каже:

— От уяви собі, Петровичу: до тебе в літню кухню курка зайшла. Ходить, під ногами крутиться… Ти на неї: «Киш! Киш!». А вона ж курка — дурна… Оббігла навколо тебе, на стіл заскочила, банку з пшоном перевернула, потім — на піч, каструля зіскользнула, борщ на плиту пролився… А тоді — у вікно! Харашо ще, якщо не розіб’є! Але так уже гепнеться, що впаде на пол і давай крутиться, нахиливши голову! Як називається?

— Струс мозгу, — каже Петрович.

— Правильно, Петровичу, — зрадів тоді начальник. — Бо ти сам дурний. А був би розумний, узяв би півжменьки зерна та й посипав їй на землю — від неї та й до дверей. Вона так дзьоб, дзьоб, дзьоб — от уже й надворі.

— Не поняв, — розгублено сказав тоді Петрович.

— А я думав, що поняв! — одрізав Степан Пилипович, кинув окурок у ящик із піском і пішов у кабінет до себе.

Оце, виходить, тепер і я та курка… Шоб банки з просом йому не розбив.

А раз в отдєлєнії мені робити вже нічого, то я пішов додому. До Лідії Інокентівни. Вона вже має бути в ресторані, то я надіявся з дочкою її побалакать.

На подвір’ї було пусто — ні живої душі. Собака носа з будки не висовує. Може, у них вапше собаки нема? І курника нема. Це — дивно. Походи по Варварці — знайди ше двір без курей! Нє, ну можна, канєшно, знайти. Але мало. Ну, десяток… Он у циган немає. Так то ж цигани… А це — Лідія Інокентівна! Могла ж замість усього цього завести собі курей і… Може, і справді вона тут не замішана? Може, дівки самі? Самодеятельность така піонерська? Ох, усе в мене в голові плуталось. От чесно: не знав, шо дєлать дальше. Вибив він мене зі сідла цим Кримом.

От шо би дєлав Петрович, напримір? Він би на все плюнув і погнав у Крим. У мене навіть сомнєній нема. То це, виходить, шо він не настоящий міліціонер?.. А хто настоящий?

Степан Пилипович? Дженджик? Хто? Петрович — найкращий із них! Хоча ще позавчора я думав, що найкращий — якраз Степан Пилипович…

Я передумав