Читати книгу - "Королівство жахів"

Пташка. Мертва пташка.

Вони мали книжку про греків та їхній спорт, яку взяли в бібліотеці, і Лінкольн сказав їй, що греки грали в хокей мертвою пташкою й коли команда забивала гол, пташка поверталася до життя й відлітала геть.

Лінкольн. Джоан змусила свої ноги йти далі.

Вона чула, як дзвенить вітер.

Одного разу, коли дядько возив її в село, вона почула, як вітер повторював точну мелодію пісні, яку вона щойно вивчила — вітер знову й знову співав її ритм, і він був такий очевидний, що у вітрі можна було зрозуміти слова, й тепер вітер видзвонював ім’я Лінкольна, й листя під її ногами також шаруділо — Лін-кольн, Лін-кольн, Лін-кольн.

Вона домоглася успіху — чоловіки з рушницями наразі далеко від Лінкольна, але вона зовсім не подумала про другу половину своєї стратегії — а як же вона позбудеться їх? Вона не могла привести їх назад до Лінкольна. І вона навіть не переконана, що вони досі переслідують її. Вона більше не чула їх понад звуками власної ходи й засапаного дихання. Вона зупинилася.

Нічого. Нічого, крім шелестіння листя та її засапаного дихання.

Вона стояла недовго. Можливо, вона загубила чоловіків, а можливо, вони й досі вистежують її. Втім вона надто довго перебувала далеко від Лінкольна. Вона повинна знайти якусь дорогу до нього, й вона змінить курс, якщо побачить або відчує якісь ознаки терористів.

Важко складати якісь плани, ухиляючись від дерев і кущів. Важко орієнтуватися, в якому напрямку їй треба йти. Дерева скрізь однакові. Але потім вона почула дзюрчання струмка, коли тернулася плечем об жорстку кору величезної сосни. Вона була надто дезорієнтована, аби знати, яка дорога веде до зовнішнього паркану, а яка — назад до Лінкольна, але вона знала, що струмок вказує їй правильний напрямок. Дзюрчання води допоможе замаскувати її ходу, й коли вона побачить того обвислого павука, то знатиме, що її син близько.

Темрява в цій частині лісу була густішою. Вона більше не бачила землі під своїми ногами й пішла повільніше, бо не могла дозволити собі звихнути ногу.

Вона зрозуміла, що більше зовсім не відчуває свою руку на відстані від ліктя до долоні, й, можливо, це стривожило б її, але в такий момент це було справжнім благословенням. Вона йшла, орієнтуючись на дзюрчання струмка і в темряві майже вступила у воду, перш ніж побачила її. Вона трохи відхилилася від правильного курсу й примруженими очима подивилася на воду — лише пляма в опалому лісовому листі. Вона могла б легко перестрибнути через неї, якби обидві її ноги були годні це зробити.

Попри те що струмок був вузький, його берег мав заввишки кілька футів і був крутий. Вона не знала, яка глибина у воді. Вода була для неї блискучою чорною невідомістю. Їй здалося, вона бачить невеличкий пішохідний місточок вниз по течії, і вона не мала уявлення, хто міг користатися таким місточком тут, але це була дорога до Лінкольна. Потім знову треба буде їй перетинати струмок чи не треба? Чи Лінкольн по цей бік рівчака? Вона потерла собі чоло, розлючена на себе, бо потребувала всієї гостроти свого розуму, свого вміння зосередитися…

Вона знову почула кроки, що перетинали ліс, хоч і була певна, що вони втратили її слід. Почула, як вони наближаються, й знову згадала про свого батька — руки в нього були величезні — згадала, як він відкручував голови голубам.

Лін-кольн, Лін-кольн, Лін-кольн. Їхні кроки в сухому листі також промовляли його ім’я.

А тоді вона побачила їх — дві постаті, що наближалися до неї. Вони були ближче, ніж вона сподівалася. Вона не мала часу, щоб розгледіти Роббі Монтґомері в одному з них. Натомість вона впала на землю, животом донизу.

Незабаром їхні черевики наступлять на неї, як на мертву пташку. Вона поклала руки долонями на землю й поповзла вниз берегом струмка, під таким кутом, щоб її ноги першими занурились у воду, сповільнивши її падіння.

Вона поринула під воду без звуку.

Холод перехопив їй дихання, й вона заплющила очі, бо якби вона загубила контактні лінзи, то не змогла б побачити нічого. Але вона потерла свої очі, кліпнувши, розплющила їх, і коли відчула свої ноги під собою, то відчула й точку опори. Вода досягала б трохи вище її колін, якби вона стала вертикально, але вона витяглася майже горизонтально, майже вся поринувши під воду. Вона нічого не могла бачити за крутим берегом. Її оточувала густа темрява, що здавалася їй безпечною. Вона розслабила руки у воді й пішла ними по дну струмка, наче тюлень, тягнучи за собою на плаву своє тіло.

Вона чекала, що на неї полетять кулі, якщо чоловіки її побачили.

Холодна вода загострила її почуття. Вона усвідомлювала кожен слід руки, який залишала на дні струмка, кожен камінь, об який зачіпалось її коліно, кожен виплеск води на її щоку — усе це наближало її до містка. Вона подумала — якщо вона не помре — вона може здійснити блискучий перехід. Вона зможе дістатися до Лінкольна ось так, пливучи без жодного звуку. Нехай тільки чоловіки проминуть її, і вона потім попрямує вниз по струмку й знайде Лінкольна.

Вона дісталася до містка за кілька секунд, а потім обернула своє тіло й підпливла під нього. Її волосся торкалося дощок. Їй не стало тепліше, й вона обхопила руками свої коліна. Щось залоскотало їй руки — водорості? — і вона була невдоволена, що нічого не бачить під поверхнею води, але це означало, що й терористи нічого не побачать під нею.

Вона не чула жодного звуку, крім дзюрчання води. Вона присіла нижче. Сидіти у воді було тепліше, аніж сидіти на повітрі. Місток був вигнутий аркою, і вона намагалася виглянути у півколо між дерев’яним настилом та водою.

Ось вони підійшли: вона побачила дві пари ніг на березі струмка. Вона не могла побачити нічого вище від їхніх колін, бо її зір упирався в місток. Одна пара ніг перестрибнула через струмок довгим легким стрибком, одна нога ступила на протилежний берег, потім друга. Вона зраділа, що він або не помітив містка, або подумав, що він був надто низько під ним, аби завдавати собі клопоту переходити через нього. Вона чекала, коли