Читати книгу - "Тарас Бульба"

— Ну, свате, згадав часи! Тоді од Кременчука аж до Ромен і двох винниць не налічив би. А тепер... Чи чув ти, пак, що повигадували кляті німці? Незабаром, кажуть, будуть гнати не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою. — Теє кажучи, винник роздумливо дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. — Як це парою, — їй-богу, не второпаю!

— Що за дурні, прости Господи, оті німці! — сказав голова. — Я б їх батогом, сучих дітей. Чи чувана річ, щоб парою та можна було кип’ятити що? Виходить, ложку борщу не можна піднести до рота, не засмаживши губ, замість молодого поросяти...

— І ти, свате, — обізвалася, сидячи з підкорчени-ми ногами на лежанці, зовиця, — увесь цей час житимеш у нас без жінки?

— А навіщо вона мені? Коли б іще хоч що добре було!

— Начебто не гарна? — спитав голова, навівши на нього оком своїм.

— Де тобі гарна! Стара як біс! Пика вся в зморшках, немов порожній гаманець. — І низенька статура винникова захиталася знову од реготу.

Тут саме щось почало шарудіти за дверима; двері одчинились, і чоловік, не скидаючи шапки, ступив на поріг і став, начеб у роздумі, посеред хати, роззявивши рота й оглядаючи стелю. Це був знайомий нам Каленик.

— Ось я й додому прийшов, — заговорив він, сідаючи на лаву біля дверей і не звертаючи ніякої уваги на присутніх. — Ач, як розтяг вражий син, сатана, дорогу! Ідеш, ідеш, і кінця-краю нема! Ноги наче попереламував хто. Достань-но там, стара, кожуха, підстелити мені. На піч до тебе не прийду, їй-богу, не прийду: ноги болять! Достань його, там він лежить, коло покутя; гляди тільки не перекинь горшка з тертою табакою. Чи ні, не займай, не займай. Ти, може, п’яна сьогодні... Хай уже я сам достану...

Каленик підвівся трохи, але непоборна сила прикувала його до лави.

— От за це люблю, — сказав голова, — прийшов до чужої хати та й порядкує, як удома. Випровадити його, доки живий та цілий!

— Облиш, свате, одпочити, — сказав винник, спиняючи його за руку. — Це людина корисна; коли б побільшенько такого народу — і винниця наша славно б пішла...

Проте ж не добродушність зумовила ті слова. Винник вірив у всі прикмети, і враз вигнати людину, що сіла вже на лаву, означало в нього прикликати біду.

— Нема гірше, як старість прийде... — бурмотів Каленик, лягаючи на лаві. — Хай би вже, сказать, був п’яний; так ні ж таки, не п’яний. їй-богу, не п’яний! Чого б я брехав? Я ладен сказати це хоч і самому голові. Що мені голова? Бодай він здох, сучий син! Плював я на нього! Бодай його, чорта одноокого, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі...

— Еге! Влізла свиня в хату та ще й з ногами преться на стіл, — сказав голова, гнівно підводячись зі свого місця; але тут якраз тяжкенький камінь, вдруз-ки розбивши вікно, полетів йому під ноги. Голова спинився. — Коли б я знав, — повів він, підіймаючи каменя, — що це за шибеник шпурнув, я б навчив його, як кидатись. Що за витівки! — провадив він далі, розглядаючи його на руці пекучим поглядом. - А щоб він удавився цією каменюкою...

— Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате, — підхопив, побілівши, винник. — Боже борони тебе і на тім, і на цім світі поблагословити кого такою лайкою!

— Ото заступник найшовся! Хай він пропаде!..

— І не думай, свате! Ти не знаєш, певне, що сталося з покійною тещею моєю?

— З тещею?

— Еге, з тещею. Увечері, може, трохи раніше, як оце, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок із великого казана до миски, щоб не такі були гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев’яні шпички тії галушки та й почали їсти. Аж тут хтозна відкіля взявся якийсь чоловік, - якого він роду, Бог його знає, -проситься і його допустити до вечері. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість пакує галушки, як та корова сіно. Доки ті з’їли по одній і опустили шпички по другій узяти, аж дно вже було гладеньке, як панський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся та й буде лигати менше. Куди там! Ще краще взявся мегелити! І другу спорожнив! «А бодай ти вдавився цими галушками», — подумала голодна теща, як той враз заглитнувся і впав. Усі до нього — а вже й дух одлетів. Удавився.

— Так йому, ненажері клятому, й треба! — сказав голова.

— Так то так, та не те вийшло; з того часу спокою не було тещі. Що тільки ніч зайде, мрець і тарга-ниться. Сяде верхи на димарі, клятий, і галушку держить у зубах. Удень все спокійно, і чутки нема про нього; а лиш почне смеркати, глянь на дах, а він уже й осідлав, собачий син, димаря...

— І галушка в зубах?

— І галушка в зубах.

— Чудасія, свате! Я чув щось похоже ще за покійниці цариці...

Тут голова спинився. Під вікном почувся гамір і тупіт танцювальників. Спершу тихо дзенькнули струни бандури, до неї прилучився голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла, як вихор:

Гей, чи чули, хлопці, ви?

Чи голів ми позбувались?

У старого голови Клепки всі порозсипались.

Треба голову набить Та міцними обручами.

Треба голову скропить Батогами! Батогами!

Одноокий голова

Вже старий, як біс, — а дурень:

До дівчат усе кива Та моргає... Дурень, дурень!

І куди вже