Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Снять, - Віддав команду Меншиков.

***

Свирид, Яким та Софія вийшли через двері й хутко посідали на коней.

- Їдьмо звідси, - Спішив полковник.

Софі вирвана зі сну не могла зрозуміти, що діється та побачивши вогні десятків смолоскипів, що наближалися - нічого не запитувала, просто погнала коня вперед.

Яким їхав останнім, не дивився назад, намагався розгледіти те, що було попереду. Попереду суцільна темрява.

- Гей!, - Закричав хтось з розлюченого натовпу, який лунав все краще, - Ти хто такий?

- Їдьте далі, вони не знають, що ви тут, - Тихо звернувся Яким.

- Сину, не роби дурниць, вшиваймося, - Ледь підняв голос полковник.

- Якиме!, - Закричала Софія, побачивши як її чоловік розвертається.

- Люди!, - Закричав то же чоловік, повертаючись до них і вгору піднімаючи руки, - Беріть вила!

- Ми тільки подорожні!, - Намагався заспокоїти Яким.

- А звідки нам знати?, - Перебив його селянин, - Чи ти не москаль, чи може іншого пана служка?

- Я син глухівського полковника, на службі гетьмана, - Яким втримав Вереса, який почав лякатися вогню.

- Я знаю його!, - З натовпу почувся інший голос, Якиму він здався знайомим, - Люди! То Ірод! То сатана! Вбивай горлоріза!, - Закликом розмахував смолоскипом.

Народ почав впевненіше йти вперед, насталяючи свою імпровізовану зброю, без якої не обходиться жоден бунт.

Яким потягнувся за шаблею.

- Ще крок!, - З темряви появився Свирид, - Ще крок голодранці і накажу шкіру познімати!, - Витягуючи свого меча.

Натовп зупинився.

- Люди!, - Продовжив кричати чоловік в каптурі, - Ніц не зробить той служка! То чисте зло по землі ходить!

- Ти хто такий?, - Запитав Свирид.

- Я?!, - Здивовано закричав чоловік, - Я! Я просвітляю людей! Я борюся зі злом, яке ви плодите! Я людей просвітлюю.

- Я бачу ти їх засліпив!, - Звернувся до всіх полковник.

Тиша.

- За що ви ті вила понаставляли?, - Вигукнув Яким.

Люди почали переглядатись.

- Він сказав!, - Вигукнув хтось інший з натовпу, - Що ми на Глухів підем. Що там зло сидить і його вигнать треба!

Яким кинув погляд на батька.

- А сказав яке?, - Знову запитав Яким.

- А яке тобі діло! Ти сам є чисте зло! Паскудо!

Яким згадав де бачив цього монаха. Витягнув шаблю жаліючи, що не зробив цього раніше.

- Стій, - Жестом зупинив Свирид.

Натовп напружився.

- Треба їхати, ми нічого не зробимо, - Тихо звернувся до сина.

- Зійдіть з дороги! Бо свиням кинем!, - Закричав чоловік в каптурі.

- Гетьмана в Глухові нема!, - Голосно сказав полковник, - По хатах розходьтесь.

Люди знову почали переговорюватись між собою. Свирид непомітним жестом вказав Якиму, щоб вони вертали назад.

***

Солдати різким рухом стягнули масивну тканину. За нею була картина.

- Луи Каравак, - Почав свою розповідь Меншиков, - Настоящий мастер своего дела. Он написал эту картину десять лет назад, для его величества Петра, когда перебрался в Петербург.

Апостол слухав, спостерігав.

- Он был восхищен, хоть и по натуре редко раздавал компилменты, - Меншиков зробив паузу, - Она долго стояла в Москве, но после переноса столицы сюда, я все-таки достал ее.

Гетьман перевів погляд на полотно. Картина французького художника «Полтавська битва» була написана 1718 року. Зображена на ній подія, яка була наступницею ряду українських трагедій, повинна була возвеличити перемогу російського царя. Помітна лідерська позиція Петра І на коні з піднятою вгору зброєю, на коні, що став дибом, на фоні кровопролитної баталії, поставила крапку в історії найвідомішої спроби гетьмана Івана Мазепи, відірвати Гетьманщину з рук імперії й стати повноцінною частиною європейського світу.

Вдивляючись в картину, Апостол намагався зрозуміти, для чого художник її намалював.

- Воістину, шедевр митця, - Зробив висновок гетьман.

- Воистину великая битва, - Добавив Меншиков, - Жаль вы на ней не присутствовали. Хотя, возможно оно и к лучшему.

- Для чого ви привели мене на виставку, пане регенте?, - Запитав Апостол, знаючи відповідь.

Меншиков відірвав погляд з картини й повернувся до гетьмана.

- Чтобы лишний раз вам напомнить, что вы можете присутствовать здесь только по моей воле. И привилегия, как и становление гетманом, не результат ваших заслуг.

- Чиїх же тоді?, - Апостол повільно підходив до Меншикова, - Адже ви, пане регенте, стали лише тінню величної імперії і навіть не насмілюєтесь стати причиною, за якою тінь появляється.

Олександр їдкими очима слідкував за Апостолом, знову перевів погляд на картину.

***

- Їдемо звідси, - Знову й знову переконував Свирид. Яким здавалося, не чув його.

- Їдьте-їдьте!, - Кричав монах, - Кара Божа!, - Підняв руки вгору, - І вас дістане. Люди!, - Повернувся в бік натовпу, - Кара Божа! Чуєте? Зійде з неба куля вогняна! На кожного вилупка впаде! Такого як ви!, - Монах вказав пальцем на Якима і Свирида.

Яким почав повертати коня. Дивився де Софія.

***

- Я всегда хотел вас спросить, - Після паузи Меншиков заговорив, - Как оно, предавать?

Апостол не відповідав, регент це помітив.

- Видите ли, в моей жизни не редко приходилось применять силу. Иногда жестокость, - Меншиков хитро подивився на гетьмана, - Но измена. Нет. Никогда.

Мовчання.

- Ведь отречься от мыслей единомышленника, равно тому, что есть в своей сути самоубийство. Не так ли?

***

- І коли відкриються ворота в Царство Небесне! Ви їх там не побачете!!! Вони будуть варитися в чанах з киплячою смолою! Після суду Божого! Після…

- Замовчи!, - Викрикнув Яким напівдорозі назад.