Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Фекварл підскочив до мене: одне крило він досі тяг, і з нього не переставала цебеніти кров.

— Ці птахи нізащо не хочуть летіти, — зауважив я. — Вони шукають тут поживи.

Крук кивнув:

— Вони допомогли нам дістатись сюди — й гаразд. Це зовнішній мур. Тільки перебратись через нього — і ми на волі.

—Тоді рушаймо!

—Хвилинку. Мені треба перепочити. До того ж, Джабор...

— Джабор мертвий.

— Ти погано знаєш його, Бартімеусе, — Фекварл тицьнув дзьобом у понівечене крило, відсуваючи його вбік від закривавленої рани. — Зараз, хвилинку... Клятий утуку! Я й не думав, що він такий спритник!

— Біси йдуть, — прошепотів я.

Цілий батальйон бісів саме пропливав крізь арку в дальньому кінці двору. Ось вони розсипались віялом — і заходились прискіпливо оглядати кожен камінець. Зграя круків ще ховала нас, але довго так тривати не могло.

Фекварл виплюнув на траву ще одне перо. Там воно, перш ніж розтанути, перетворилось на кривулясту смужку драглистої маси.

— Гаразд. Угору, через мур — і на волю. Тільки нізащо не зупиняйся.

Я чемно змахнув крилом:

—Тільки після вас, сер.

— Ні—ні, Бартімеусе. Лети перший, — крук розім’яв свою здоровенну лапу з гострими кігтями. — А я полечу позаду. Отож, будь ласка, не здумай тікати.

— Ач, який ти підозріливий.

Біси тим часом підбиралися ближче, нюхаючи землю, наче собаки. Я злетів — і стрілою помчав до зубчастого муру. Знявшись вище, я помітив вартового, що походжав галереєю. То був невеличкий фоліот. До голови в нього збоку була прив’язана пом’ята мідяна сурма. Він, на жаль, теж помітив мене. Перш ніж я зреагував, фоліот притулив мундштук до вуст і коротко й пронизливо засурмив. Йому негайно відповіли — уздовж усього муру загули сурми: різко й хрипко, гучніше й тихіше, вщухаючи десь удалині. Сталося неминуче: наше маскування викрили. Розчепіривши кігті, я ринув на вартового. Фоліот заверещав, утратив рівновагу й полетів униз. Пурхнувши через мур, я промчав над крутим насипом з чорного каміння й землі і полинув до міста, геть від Тауеру.

Не було часу ні гаятись, ні оглядатись. Я линув уперед, щодуху працюючи крилами. Внизу промайнули широка, сіра, повна машин магістраль, гаражі з пласкими дахами, якась вузенька дорога, вкритий рінню берег, заворот Темзи, корабельні, пристань, ще одна дорога... Ого! Не все так погано — я ще не розучився тікати з полону! Від Тауеру мене відділяє вже ціла миля. Ще трохи, і скоро я зможу..

Я підняв голову й сторопіло закліпав. Що за лихо?! Лондонський Тауер височів просто переді мною. Над головною баштою кружляв натовп знайомих силуетів. То я прилетів назад?! Щось не так із моєю орієнтацією в просторі. Я стрімко розвернувся, обігнувши якийсь димар, і помчав назад. З-за спини долинув Фекварлів голос:

— Стій, Бартімеусе!

— Ти що, не бачиш їх? — гаркнув я через плече. — Зараз вони спіймають нас!

Я прискорив політ, не звертаючи уваги на Фекварлові наполегливі крики. Дахи мерехтіли піді мною. Внизу промайнула каламутна Темза — я кулею пролетів над нею, а потім...

Лондонський Тауер — точнісінько такий самий. Тепер знайомі силуети розбилися на групи й порозсипалися, наздоганяючи кулі—шпигуни. Одна така група рушила просто на мене. Всі мої інстинкти вимагали негайної втечі, та я був надто спантеличений. Я сів на дах. Через кілька секунд до мене підсів Фекварл і, ледве віддихавшись, вибухнув лайкою:

— Бовдуре! Ми ж повернулися назад!

Тільки тепер я все зрозумів.

— Ти хочеш сказати, що...

— Той перший Тауер був дзеркальною ілюзією. Нам слід було просто пролетіти крізь нього.[71] Лавлейс попередив нас із Джабором, а ти не хотів мене слухати! Хай тобі грець, Бартімеусе! Тобі й моєму пораненому крилу!

Над муром з’явилося ціле військо джинів. Від них нас відділяла тільки дорога. Фекварл сховався за димар:

— Тепер нам не втекти.

Аж тут мені сяйнула натхненна думка:

— Нічого. Тут десь був світлофор.

— Ну то й що? — Фекварлова чемність дала помітну тріщину.

— Нічого. Поїдемо попутною машиною.

Пильнуючи, щоб стіни будинку ховали мене від джинів, я пурхнув з даху і полетів до перехрестя, де черга автомобілів чекала на зелене світло. Я сів на бруківку, біля хвоста цієї черги. Фекварл рушив за мною.

— От і гаразд, — мовив я. — Пора перетворюватись.

— На кого?

— На будь—кого з міцними пазурами. Мерщій — світло зараз переміниться.

Перш ніж Фекварл надумав перечити, я скочив на бордюр і майнув під найближчий автомобіль, намагаючись не дуже зважати на огидний запах мастила, бензинові випари та нудотну вібрацію, що відчутно посилилась, коли невидимий водій піддав газу. Без усякого жалю я попрощався з пір’ям крука і обернувся стигійським бісеням, справжнім клубком із м’язів та пазурів. Я вже сподівався, що Фекварл не встигне приєднатись до мене, — аж тут, на жаль, поряд зі мною з’явилося ще одне бісеня. Воно похмуро висіло між колесами, не зводячи з мене очей.

Дорогою ми майже не розмовляли. Мотор гарчав надто вже гучно. Та й на стигійських бісенят перетворюються заради їхніх зубів і пазурів, а не язиків.

* * *

Минула вічність, перш ніж автомобіль зупинився. Водій покинув машину й пішов собі. Запанувала мовчанка. Застогнавши, я розчепив свої пазурі і впав на дорожній гудрон. Мене нудило й від хитавиці, й від усіляких високотехнологічних запахів[72]. Фекварл почувався аж ніяк не краще. Без жодного слова ми перетворились на пару літніх, трохи потріпаних котів, вишкандибали з-під автомобіля, пробігли моріжком і зникли в густих кущах. Тільки там ми нарешті змогли перепочити, прийнявши свій улюблений вигляд.

Кухар