Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Не стріляти, — наголосив Отто. — Хіба тільки за моїм словом!

Шварц свиснув Фобоса і Деймоса, перекинув рушницю через плече, лишив трьох відібраних Русланом людей на варті. Віддані брати йшли за ним, готові до нового бою, і він чув їхні подихи. Кров у жилах вирувала. Як давно вони не полювали!

Руслан дістав наказ щедро поїти вовкулаку пивом. Хорти розсипалися довкруж корчми, сховалися у тінях. Де-не-де зблискувало дуло гвинтівки. Отто молився, стискаючи в руках улюблену рушницю. Фобос і Деймос завмерли біля ніг, готові наздогнати хоч самого диявола за першим наказом. Двері кількараз рипнули, але щоразу то був не він.

Минуло пів години. Хорти чекали.

Небосхилом покотилася зірка, і слідом за нею із корчми вийшов характерник. Постукав кулаком по грудях до відрижки, рушив уперед нетвердим кроком, на ходу шпортаючись у штанях. Золота клямра виблискувала мішенню. Зрадливий вітер, що міг виказати засідку, влігся, і Отто знову подякував Йому. Сіроманець перетнув подвір'я, зупинився неподалік від Шварцової схованки, роззирнувся і вирішив, що відійшов доволі, аби справити потребу.

Характерник устиг кліпнути — щоправда, дуже повільно — коли наступної миті його оточили чоловіки з рушницями напоготів. Характерник кліпнув іще раз і широко всміхнувся.

— Воювати йдете, хлопці?

Знову рипнули двері корчми, і Руслан сперся на них спиною.

— Ти гарно переховувався від нас, перевертню, — мовив Отто. — Але хорти Святого Юрія вполюють кожного.

У відповідь по ньому вдарив потужний гарячий струмінь, що зіпсував улюблені штані ґрандмейстера і залив чоботи. Шварц від досади скрипнув зубами, а Лаврін почастував потилицю гультіпаки ударом кольби. Удар позбавив перевертня свідомості, але природного процесу сечовиділення не спинив. Отто вилаявся рідною мовою і наказав відступати, допоки ніхто не пішов дивитися, куди завіявся характерник-ненажера.

Під зоряним сяйвом і вогниками смолоскипів табір швидко перенесли за ріку до гаю, аби жоден випадковий неминай-корчма не потурбував справи божих воїнів.

Перевертень отямився туго скрученим на галявинці. Смикнувся раз-другий, перекотився на бік, прошипів і втупився поглядом в Отто, який сидів перед ним на колоді, підкидаючи зняту з паска золоту клямру. Ніж зі срібним лезом, іще одна власність сіроманця, стирчав устромленим між чоботів мисливця. Поруч на травичці розляглися Фобос і Деймос, які вітали пробудження характерника злим гарчанням.

— Курва мати, — мовив полонений. Хмільний блиск зник із його очей. — Отто, курва мати, Шварц!

— Не раджу згадувати мою матір, — відповів мисливець. — Рівнояк не раджу перекидатися на звіра. Вовкодави лише чекають нагоди.

Характерник перекотився на спину і розсміявся.

— Оце поїв надурно, — сміх перейшов у сухий хрип. — Дай води, блазню.

— Відмовлено.

Вони були на галявині віч-на-віч, решта загону готувалася до страти.

— Повірити не можу, — мовив характерник до неба. — Стільки місяців між краплями... І треба ж було все просрати!

Він знову повернувся до Шварца з гнівним криком:

— Якого біса ви тут робите? Кривденко давно вас розпустив!

— Як тебе звуть?

— Пішов ти в сраку.

Отто підвівся, кинув клямру на землю біля голови бранця і вдарив по клямрі закаблуком. Вдарив іще, знову і знову, поки сира земля не вкрила золото. Бранець мовчав, зіщуливши темні очі.

— Кожен другий вашого сатанинського роду вважає, ніби груба відповідь доведе мужність та зневагу до ворога, — носаком чобота Отто зарив ямку. — Але за кілька годин усе раптом змінюється. Чуються імена, безліч імен до десятого коліна, зізнання, благання, обіцянки — усе, аби спинити очищення болем.

— Душевнохворі завжди ховаються за релігіями, — зубоскалив сіроманець.

Шварц поправив криси капелюха і вдарив знову. Ребра хруснули, характерник здригнувся, йому з-за пазухи вилетів натільний хрестик.

— Дивно чути це від людини, що носить знак Спасителя, — відповів Отто спокійно. — Ти підписав угоду з нечистим, несеш на собі прокляту печатку, але досі вважаєш себе хрещеним... І хто з нас душевнохворий, Андрію?

Очі бранця на мить здивовано розширилися.

— Андрій Кукурудзяк — ось твоє ім'я, — задоволено продовжив Отто. — Архіви Ордену, зокрема особисті описи, дуже помічні.

Тепер у характерницьких очах виблиснув страх. Викрите без згоди власника ім'я завжди відбирає часточку волі.

— Ти тут сам, чи поруч є інші сіроманці?

— Шкода, що я тобі обличчя не обісцяв.

Розмова починала набридати Шварцу.

— Дозволь прояснити: ти вже мертвий, Андрію. Зараз ти можеш обрати, як піти з життя — швидко і без мук, або довго і стражденно, — Отто повернувся до колоди і висмикнув із землі ножа. — Для швидкої смерті досить щирої сповіді перед божими воїнами. Ми почуємо твою останню спокуту і відправимо тебе до пекла. Проте...

— Прибережи патякання для своїх сучок.

Отто зітхнув, схилився і заходився працювати ножем.

Кукурудзяк виявився міцним горішком, і працювати довелося до самого вечора. У сприятливих умовах, з правильним інструментом, який довелося полишити разом із безліччю інших корисних речей, справа могла піти значно легше та швидше... Сіроманець прокусив нижню губу, кляв хортів на чому світ стоїть і непритомнів тричі, але на умови мисливця приставати відмовлявся. Отто довелося зробити перерву на відпочинок і покликати на зміну вправних у тортурах Ілька з Лавріном.

Велети-близнюки зуміли зламати волю вовкулаки. Шварц побачив численні опіки до обвугленого м'яса і скривився — він надавав перевагу іншим методам, бо не любив таку грубу роботу попри її безвідмовність.

— Я тут один, давно один. Нікого не бачив, бо так найбільше шансів вижити... Було, — прошепотів Андрій Кукурудзяк. — Я згоден на швидку смерть.

Від нього смерділо паленою шкірою, блювотинням і лайном.

— Гарне рішення, — Шварц знаком відправив Ілька з Лавріном до решти. — А тепер слухай. Ось що ти нам розкажеш...

Отто переконався, що сіроманець запам'ятав свою сповідь, після чого звільнив його від пут.

— Як щодо останнього бажання? — прохрипів Кукурудзяк.

На ногах він тримався