Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Простий незаможний селянин, кривий на ліву ногу. За клацанням пальців вовкодави припинили гарчати і повернулися до поживи.

— Слава Йсу, — відповів Руслан і випростався. — Ми — хорти святого Юрія, божі воїни, що очищують землю від слуг нечистого. Хто питає?

— Е-е-е... я питаю. Прийшов от, — чоловік спантеличився. — Спитатися хтів... Чи ви досі платите за характерників?

Отто був байдужий до розмови — безхатченки та шаленці вважали своїм обов'язком жебрати їжу чи проповідувати кінець світу — але тут нашорошив вуха.

— Про що йдеться? — Руслан був великий мастак у перемовинах.

Гість почухав макітру. Стрічні запитання збивали його з думки.

— Е-е... Раніше божі мисливці давали гроші, коли викажеш їм сіроманця... А зараз як?

— Ми завжди платимо за цінні знання про диявольське поріддя. Що тобі відомо? — вступив у розмову Шварц.

— Дещо відомо... Якщо заплатите, — хитро посміхнувся селянин.

Нікчемний стерв'ятник!

— Якщо відомості насправді вартісні, — відповів Отто холодно.

— Та він у тій корчмі просто зараз сидить.

Решта хортів перестали їсти водномить.

— Із самого ранку прийшов, вража душа! Жує, п'є безперестанку, не хмеліє, та все вихваляється, що великого хана мало не власними руками задушив, — селянин обурено розмахував руками. — Його всі пригощають, а він не відмовляється, трощить, меле щелепами, наче рік не їв, куди в нього стільки влазить? У вовчий шлунок, напевно!

Спиною пробіг морозець. Отто відчув: ось воно.

— Звідки ти взяв, що то лікантроп?

— Хто? — не зрозумів селянин.

— Перевертень. Вовкулака.

— А-а-а! Та він сам сказав! Хвалиться золотою клямрою. На пузі вона в нього блищить, а він хвалиться і все жере, — з невідомих причин селянин сприймав кількість з'їденого дуже болісно. — А навколо тільки охають-ахають, купують йому нові наїдки...

— Чому всі вірять цьому чоловікові? — перебив Отто. — Будь-хто може вдягнути пояс і назватися характерником.

— Та він показує постійно, як його залізо не бере! Той, хто просить показати, мусить за це пригостити, — селянин із досадою сплюнув. — Пес ненажерливий!

Місяці безплідних пошуків, десятки марних допитів, тижні вимушеного кочування... І ось — молитви почуті. Воля Його прийшла на допомогу!

— Готуйтеся до полювання, — наказав Шварц, як у старі добрі часи, від чого всі пожвавішали. — Налаштуйте рушниці. Помоліться!

Лишивши табір під командуванням десятників, Отто з Русланом скинули позначені хрестами мундири і рушили під проводом селянина до корчми. Фобос і Деймос побігли було слідом, але за господарською командою розвернулися і вляглися на місця.

— Якщо ти, чоловіче, приніс нам правду, отримаєш повно-вісний таляр, — пообіцяв Отто. — Та якщо збрехав, отримаєш гарячих.

— Аби не отримати гарячих за правду, шановний, — не розгубився селянин.

У корчмі було хмільно, задушно і гамірно. Важке повітря, непорушне навіть вечірньою свіжістю, що віяла крізь розчинені вікна, повнилося тютюновим димом і атмосферою свята.

Вони відбили лише одне місто, а веселяться так, наче перемогли у війні, подумав Отто.

Мало не всі присутні скуггчилися посередині зали, навколо столу, вмощеного різноманітними стравами та пляшками.

— Туди, — вказав провідник.

На їхню появу не звернули уваги. Всі дивилися на жилавого засмаглого чоловіка, який поважно розсівся за столом. Живіт надувся від спожитого, а на паску, що оперізував його, блищала золота клямра з обрисом першого характерника.

— А на вовка перетворишся? — спитав хтось.

Чоловік взяв кружальце ковбаси, вмочив у сіль, закинув до рота і неспішно прожував. Поволі запив пивом. За цим нехитрим ритуалом присутні споглядали так, наче свідчили потаємне священнодійство.

— Ні, — відповів чоловік. — Не можна хмільним перекидатися, бо горілка вовче тіло загубить. Так сталося з Мамаєвим джурою на ймення Пугач. Хіба не чули?

Шварц і Руслан обмінялися швидкими поглядами: це повір'я було поширеним серед перевертнів. На знак ґрандмейстера Руслан проштовхався до шинквасу, замовив чарку горілки, поставив перед сіроманцем.

— А покажи-но, як заліза не боїшся!

Чоловік узяв чарку, глянув на світло, понюхав уміст, наче готувався смакувати дорогий трунок, і перекинув усе до краплі собі в горлянку.

— Залюбки, — нове кружальце ковбаси відправилося слідом за горілкою, після чого сіроманець наказав: — Ножа мені!

Ножа подали. Характерник побіжно оглянув лезо, спробував вістря пучкою вказівного пальця, передав ножа Русланові, а тоді засукав рукав сорочки і підставив руку:

— Ріж, де забажаєш!

Руслан умів перевіряти порізом. Лезо ковзнуло передпліччям, не лишивши по собі ані сліду. Характерник зітхнув:

— Слабенько ріжеш.

Свідки зареготали, зааплодували, після чого ніж повернувся до власника, а сіроманець із задоволеним виглядом взявся жувати пиріжка. Загальна увага подобалася йому не менше за дармовий почастунок.

Сидить, як останній бовдур, і хизується! Отто ледь стримував тріумф. Він подумки возніс хвалу Всевишньому і сунув селянинові обіцяний таляр із суворим наказом негайно зникнути.

— Ще чого, — образився той. — Я поїсти хочу!

— Поїси деінде. А як не зникнеш за хвилину — всиплю гарячих.

Селянин насупився, але корчму покинув. Отто через вікно прослідкував, аби він пошкутильгав геть: такий жевжик запросто може почекати, аби перепродати характерникові звістку, що поруч отаборилися божі воїни, які ось-ось почнуть полювання.

Руслан лишився у корчмі, а Шварц мало не бігом повернувся до табору. Там на нього вже чекало справжнє диво перевтілення: всі в чорному, збройні, готові до наказів. За командою десятників вишикувалися в ряд, взяли рушниці на плечі. В очах сподвижників він бачив жевріюче вугілля старого вогню, який мусив пробудити.

— Сіроманець там! — оголосив Шварц.

Наче гончаки на запах, хорти обернулися на корчму — тепер без жодної заздрості. Вони прагнули полювання.

— Будівлю оточити. На очі не траплятися. Не стріляти. Чекати, допоки лікантроп вийде до вітру. Брати живцем!

Вони