Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Я скучив, друже.

Нам лишилося кілька ударів серця.

Тоді покажи мені маму... І Майю.

Мама у вінку з квітучої ковили і ромашок йде берегом моря, низ спідниці білий від солі. Поруч неї, у такому самому вінку, крокує Майя. Жінки сміються, гуляють по мокрому піску, а тихі хвилі знічев'я злизують їхні сліди. На сліпучій воді гойдаються човники, пече літнє сонце, вітер зрошує обличчя солоними бризками.

Пилип щасливо усміхається. Мама і Майя помічають його, разом махають руками, кличуть до себе, він біжить до них. Десь удалечині зроджується пісня, тужлива й прекрасна. Голоснішає, шириться, охоплює все довкола, допоки решта звуків не зникає...

І приходить пітьма.

Розділ 3

Випробування, чергове випробування Його! У безмежній мудрості Він перевіряє непохитність віри і запеклу рішучість рабів своїх. Важкий шлях праведника! Малодушні зламаються, підуть геть із порожніми очима, та гідні здолають лиху годину і здобудуть винагороду, вищу за будь-які земні насолоди. Зерна від полови!

Отто спинився на узбіччі, помахом руки вказав, аби загін продовжував марш. Руслан із готовністю зайняв місце на чолі колони. От чия віра непохитна! Отто пишався майбутнім наступником. Руслан ніс важкий стяг божих воїнів, зневаживши командорським привілеєм перекласти безрадісну рутину на плечі підлеглого. Запилюжений прапор мляво погойдувався на задушливому безвітрі. За командором простували хорти, і, на відміну від Руслана, вигляд вони мали безрадісний. Жодного застібнутого однострою, деякі розумаки накинули мундири просто на спітнілі тіла, а Ілько з Лавріном узагалі топали голими по пояс. Рушниці несли абияк. Втомлені обличчя припали пилюкою. Отто роздумував, чи варто спинити загін, зробити зауваження, закликати до порядку, але вирішив, що нині не найкращий час для суворої дисципліни. Сам потерпав від літньої спеки не менше за інших — сонце пропікало чорний костюм, сорочка наскрізь промокла, вологий комірець натирав шию, але попри неприємності Отто був застібнутий до останнього ґудзика, а крислатий капелюх не полишав мокрої голови — ґрандмейстер має бути взірцем за будь-яких обставин. Та ніхто на Шварца не дивився: хорти втупилися під ноги, крокували мляво, не зберігаючи навіть видимість строю, а за ними трюхикали віслючки зі споряддям та припасами.

Отто поглянув на загін іззаду. Мадонно милосердна! Справжній набрід... Недарма їх сторонилися подорожні — хорти нагадували банду немитих дезертирів, а не гордовитих божих воїнів. Шварц торкнувся гарячого золота хреста на грудях. Уперше він не знав, як подолати новий виклик.

Все покотилося коту під хвіст, відколи прийшла новина про звільнення Києва. Газети трубили про зухвале вбивство Темуджина, про невідомого лицаря Сірого Ордену, який дивом зумів вижити після місяців оскаженілого переслідування, але загинув у самовбивчому нападі, про звитяжних командирів війська Січового, які у стрімкому безстрашному наступі відбили столицю в ошелешеного втратою ворога... Отто поставився до новини байдуже, бо мирська війна не обходила його, але підлеглим перемогу відсвяткувати дозволив. І тим припустився помилки: божих воїнів спіткали сумніви у правості їхнього діла. «Ми поклали стільки часу й сил на знищення вовкулак, а тепер один із них убив найбільшого ворога країни!». Отто намагався пояснити, що одне діяння, хоч яким правильним воно здається, не змінить лихої суті служників диявола, проте його не слухали: навіть для вірного Руслана то був світоглядний струс.

Шварц сподівався, що їхня туга розвіється, але помилився й тут — усе тільки гіршало. Стрічені патрулі сердюків не чіпали їх, але дивилися з гидливою зневагою. Всюди святкували звільнення Києва — у селах, містах, корчмах, таборах для біженців і на перехрестях — люди піднімали тости за невідомого героя-сіроманця, співали пісень, а з появою юрби чорних мундирів із посіріліми від пилу хрестами змовкали, кололи процесію позирками і плювали вслід. Невдячні бовдури забули справжнього ворога!

— Якби не ці хрестаті, Темуджин ніколи не дійшов би до Києва! Характерники спинили б його ще до Харкова!

— Огидне видовище...

— А чого вони досі вештаються? Хіба їх не розформували?

— Воювати насправжки не хочуть, от і вдають із себе поборників нечисті.

— Не хорти, а тхори!

Говорилося все за спинами, бо жоден не смів сказати в очі.

На кожному привалі Отто декламував уривки з Книги Книг про гоніння праведників, натхненно пояснював паралелі з сьогоденням, але промови не зарадили. Божі воїни похитнулися — і навіть велеречивість самого Ріхарда Шварца тут не зарадила б. Дні стікали крізь пальці, як і кошти на рахунках Отто.

Черговим доказом занепаду стала вранішня прикрість: троє нічних вартових зникли з чималим запасом срібних набоїв, лишивши по собі засалені мундири. В обличчях залишенців Шварц угледів примари близького майбуття — слабкодухі тікатимуть і точитимуть віру дедалі меншого загону, допоки він не розпадеться. Чорні ріки, що затопили місто проклятих, висохли... Нові хрестоносці, обожнювані простолюдом, обласкані можновладцями, перетворилися на двадцять п'ять зневажених безпритульних, що сновигали дорогами під загальним осудом... Отто хрестився і возносив молитву до неба.

І небо почуло.

Загін отаборився коло річки, неподалік корчми на роздоріжжі. Могли б іти ще кілька годин, але Отто наказав помитися, випрати одяг і відпочити. Поки хорти поралися біля води, він оглядав їх, роздумуючи, кому можна довірити нічну варту. Обличчя здавалися знайомими: Шварц зумів пригадати кілька імен, проте характери їхніх власників лишалися невідомими, тож він вирішив порадитися з Русланом, який знав людей краще.

Обрій наливався золотим багрянцем. Вечірній вітерець розвіяв денну млість, підхопив прапора, і святий Юрій замайорів, пронизуючи вовкулаку списом. Над річкою шугали стрімкі ластівки, у шерехатих очеретах кумкали жаби. Прекрасний літній вечір! Утім, хорти не помічали навколишньої краси, розбиті важкими думками, отруєні зневірою. Дорога лежала на південь, на пошуки четвірки брата Георгія, яка не надсилала жодної вісточки, але тепер ніхто не бачив у цій подорожі сенсу.

Після молитви повечеряли у гнітючій тиші. Отто шмат у горло не ліз: він спостерігав, як підлеглі з неприхованою заздрістю зиркали в бік яскравих вікон корчми.

Фобос і Деймос відірвалися від кинутої господарем порції м'яса і загарчали: до табора наблизився чоловік.

— Агов, шановні! Прапора вашого запримітив. То ви тойво, мисливці на