Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Лайно не тоне!

Пилип ненавидить його. Батько обіцяв взяти з собою на рибалку, а натомість швиргонув за борт без жодного попередження.

— Тільки так і вчаться плавати, — весело промовляє батько.

— Рятуй, — коротко кричить Пилип і ковтає мерзотно-солону воду.

— Давай греби, — відповідають із човна.

Ноги втомлюються, Пилип іде під воду, і знову продовжує відчайдушну боротьбу за життя...

... Вони ніколи не бачили такої почвари, ніколи не тренувалися битися проти чогось подібного. Воно літає між ними сірою марою, вбиває одним рухом, косить криваве збіжжя, байдуже до поранень, сповнене люттю. Нажахані Сонгосон не відступають і не зважають на втрати, обступили істоту щільним півколом та ціною власних життів тіснять її подалі від Темуджинового шатра.

Ще дві кулі водночас б'ють по потилиці...

— ... Липо! Не відволікайся!

Хлопчик відірвав погляд від жовтого метелика, що безтурботно пурхав кімнатою.

— Знову ґав ловиш! Що це за літера?

Абетка нецікава, і він марнує найкращі години дня лишень із любові до мами.

— Це «у», — буркнув Пилип навмання.

— Неправильно.

Мама зітхнула, відкинулася на лаві і налила собі води. Пилип подумки лайнувся словами, які вчора почув від хлопців.

— Ти геть не хочеш учитися, Липо.

Раніше він охоче погоджувався з цим твердженням, але це засмучувало маму, і натомість Пилип спитав:

— А чому у мене немає бабусь і дідусів?

Ця хитрість інколи спрацьовувала, бо мама відволікалася на нову тему.

— Батьки твого тата померли — були дуже старенькі. А мої батьки... — мама ковтнула води і поглянула за вікно.

— Теж померли?

— Наскільки я знаю, вони живі, але не хочуть мене бачити.

Пилип нашорошив вуха. Це щось новеньке!

— Ти щось накоїла?

— Так, Липо, — всміхнулася вона сумною посмішкою. — Покохала не того чоловіка. Захотіла народити тебе... А вони були проти.

— Чому це, мамо? — обурився хлопець.

Що за дід із бабою, які не хочуть рідного онука?

— Вони вважали, ніби твій батько не пара мені, тому ми не можемо бути разом. А я вирішила інакше і втекла з ним. Твої дід і баба навіть не знають, де ми живемо, і що у них є онук Пилип.

З родичами йому не щастило. Ні сестер, ні братів, ні тітьонок, ні дядечків, ні бабусь, ні дідусів...

— Чому їм не сподобався тато?

— Бачиш, Липо, — мама взяла букваря і покрутила в руці. — Навіть найрозумніші люди часто судять інших за назвою. Наприклад, є слово: гебрей. Отже, подумає кожен, — жид, юда, лихвар, шинкар, здирник, пархатий! П'є кров хрещених малюків, обкрадає чесних людей. Бачиш, як воно... Одне слово, а таку велику тінь кидає.

— Чому люди судять за одним словом?

Коли Пилип чимось цікавився, то брався до цього ґрунтовно.

— Бо не потрібно задумуватися. Так усім легше жити.

— Наша родина — гебреї?

— Ти, Липо, гебрей, бо це успадковується по матері, — вона легенько торкнулася його носа.

— Але ми не здирники! — махнув руками Пилип. — Я не жадібний. І ти також!

— Тому й кажу, що не варто судити інших за палітуркою. Людей треба читати... Як книжки, — вона простягнула букваря. — Але у книжках так багато слів, що людям простіше судити за кольором обкладинки, або за назвою.

— Мамо, я читатиму, — Пилип вихопив букваря і пообіцяв: — Я навчуся!

— Ти прочитаєш багато різних книг, синку. Вони допомагають розуміти інших і самого себе... Якби я не читала, то життя моє склалося би геть інакше...

... Скількох Сонгосон він знищив? Скількох іще вдасться?

Численні рани вкривають з голови до ніг, кривавлять і болять. Зусиллям волі він відкидає біль і проштрикає когось відібраним списом. Ратище тріскає, противник падає. Він гатить іншого уламком, збиває маску, під нею кричить від жаху юнак, його щелепи зривають з нього обличчя. Це за пробиті черепи на кілку посеред дороги! Навколо крик і ґвалт, він не розуміє жодного слова. Він убиває: тільки цього і треба...

... Тікаючи від охопленої пожежею батьківської хати, Пилип міркував: може, баба і дідо мали рацію? Адже батько згубив маму! Проте вона зробила власний вибір — і була щаслива.

Він теж зробив вибір, що почався зі втечі і спалення домівки, а продовжився клямрами на чересі та вовчою стежкою — і теж був щасливий. Бодай нечасто, невеликими спалахами, але був!..

... Колотнеча триває кілька хвилин, які здаються годинами. Хутро просякло кров'ю, власною та чужою. Пазурі зламано, м'язи не слухаються. Він дійшов межі.

Яке життя він прожив? Хлопець із маленького приморського села, що став лицарем Сірого Ордену. Вчинив чимало зла, запобіг чималому злу. Мав друзів, мав кохану. Всі повороти на цій стежці він обрав сам. Ось і підсумок... Так дивно вмістити роки у кілька речень.

Від наметів мчать підкріплення, але вони спізнилися — рани вже не закриваються, життя витікає геть. Сонгосон помічають його слабкість, галасують, підбадьорюють себе, засипають ударами списів. Лишилося недовго.

Благають і тремтять лиш боягузи ниці...

Усе припиняє вибух. Ударом пекучого молота по тілу, яскравим спалахом по очах. Усе змовкло. Пахне смаленим. Мокра від крові бруківка. Перед очима розплескалося глибоке зоряне небо. Яке прекрасне видовище!

Злигоднів не цурайсь...

Пошматовані Сонгосон лежать довкола нього. Щезник зумів! Отже, все було недарма. Його життя, його смерть... Усе недарма.

А ви, браття, живіть! Живіть і згадуйте мене.

Твердий будь, наче з криці...

Пече всередині. Пече зовні. Клепсидра спорожніла.

З недолею...

Видих. Нема сил вдихнути.

З не...

З недолею змагайсь,