Читати книгу - "Свобода"

— Я підсмажу нам курку, — сказала вона Річарду, коли дісталася додому.

Тирса осіла на його волоссі та бровах, прилипла до спітнілого відкритого лоба.

— Дуже мило з твого боку, — відповів він.

— Дах виглядає чудово, — похвалила вона. — Ти багато чого встиг зробити. Скільки ще залишилося?

— Мабуть, ще пару днів.

— Знаєш, ми з Волтером можемо й самі закінчити, якщо ти уже хочеш повернутися до Нью-Йорка. Здається, Ти вже маєш бути там?

— Я люблю доводити справу до кінця, — заперечив він. — Це займе часу не більше, ніж пару днів. Хіба що тільки ти хочеш лишитися тут сама.

— Хочу лишитися тут сама?

— Від робіт багато шуму.

— Ні-ні, мені він подобається. Це мене якось заспокоює.

— Так, якщо цей шум не надходить від твоїх сусідів.

— Ну, тих сусідів я ненавиджу, у цьому й різниця.

— Як скажеш.

— Мабуть, візьмуся за курку.

Ймовірно, голос у неї затремтів, коли вона це казала, бо Річард насупився й запитав:

— Усе гаразд?

— Так-так, звичайно, — запевнила Петті. — Мені тут подобається, люблю це місце. Це — моє найулюбленіше місце у світі. Це нічого не вирішує, якщо ти розумієш, до чого я веду. Але мені подобається прокидатися вранці й насолоджуватися тутешнім повітрям.

— Я питав, чи все гаразд, що я тут із тобою?

— Ой, та все добре. Господи. Добре. Жодних проблем. Так! Тобто, ти ж знаєш, як тебе любить Волтер. Я почуваюся, ніби і ми з тобою друзі все життя, але насправді я з тобою навіть майже ніколи не говорила. І це гарна нагода. Але ти не мусиш лишатися тут, якщо хочеш повернутися до Нью-Йорка. Я вже так звикла бути тут сама. Все гаразд.

Ця промова, здавалося, дуже довго тривала, Петті ніяк не могла її скінчити. Та після неї повисла трохи ніякова тиша.

— Я просто намагаюся зрозуміти, що ти насправді хочеш сказати, — промовив Річард. — Хочеш ти, щоб я лишився, чи ні.

— Господи! — вигукнула вона. — Я ж тобі тільки це і кажу. Хіба ні?

Вона помітила, що його терпінню з нею, терпінню з жінкою, настав край.

Він закотив очі й підняв з підлоги невеличкий брусок.

— Я, мабуть, закінчу тут і піду поплаваю.

— Вже досить прохолодно.

— Кожного дня трохи теплішає.

Зайшовши у будинок, Петті відчула укол заздрощів до Волтера, якому можна було казати, що він любить Річарда, і не бажати отримати у відповідь нічого потенційно небезпечного, нічого гіршого за таку ж саму любов. Як у чоловіків усе легко! Порівняно з ними вона собі нагадувала роздутого нерухомого павука, який вичікує та плете своє тонке павутиння, рік за роком. Вона раптом зрозуміла, як почувалися ті дівчата з її молодості, дівчата з коледжу, які дивитися не могли на легкість дружби Волтера з Річардом і дратувалися через його докучливу присутність. На мить вона побачила Волтера очима Елайзи.

«Може, в мене немає вибору, немає вибору, немає вибору», — повторювала вона собі, миючи курку та переконуючи себе, що нічого такого на увазі не має. Вона почула плескіт з боку озера і побачила, як Річард пливе в тіні дерева, а вода навколо нього відблискує сонячним світлом. Коли він справді ненавидить сонячне світло, як заявляв у своїй старій пісні, Північна Міннесота мала б стати для нього досить невідповідним місцем. День тут тривав так довго, що сонячне світло не вгасало, на загальний подив, навіть увечері. Воно все світило й світило. Петті піддалася пориву помацати себе між ногами, закинути вудочку, просто щоб жахнутися, замість того Щоб піти й поплавати. Чи я ще жива? Чи в мене ще є тіло?

Вона якось дуже дивно порізала картоплю. Її шматочки виглядали ніби частинки геометричного пазла.

Прийнявши душ, Річард вийшов до кухні в однотонній футболці, яка пару десятків років тому була, мабуть, яскраво-червоною. Його волосся одразу пом’якшало від вологи, повернуло блиск і густий чорний колір.

— Ти взимку імідж змінила, — помітив він.

— Ні.

— Чого це «ні»? Ти зачіску змінила, чудово виглядаєш.

— Та ні, дійсно, я б це зміною не назвала. Хіба що трошки.

— А ще — ймовірно — трохи ваги набрала.

— Ні. Ну добре, трохи.

— Тобі це пасує. Ти зовсім була худа, так краще.

— Це такий ввічливий засіб сказати мені, що я погладшала?

Він прикрив очі, зробив таку гримасу, ніби намагався не втратити терпець, і запитав:

— Звідки в тобі все це лайно?

— Що?

— Хочеш, щоб я поїхав? Так? Ти так зі мною розмовляєш, що в мене складається враження, ніби тобі якось незручно зі мною.

Смажена курка була дуже запашна — здається, саме таку їжу Петті колись і споживала. Вона вимила руки, витерла їх, порилася у незакінченій комірчині й дістала звідти херес, вкритий пилом. Налила собі стаканчик і сіла за стіл.

— Чесно? Так, я трохи нервую.

— Не нервуй.

— Не можу не нервувати.

— У тебе немає жодних причин.

Не це вона хотіла почути.

— Вип’ю стаканчик, — сказала вона.

— Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що мене турбує, скільки ти випиваєш.

Вона кивнула.

— Добре. Мені одразу полегшало.

— Ти весь цей час мріяла випити? Господи, та пий уже.

— Саме це я й роблю.

— Знаєш, ти дуже дивна. Це я як комплімент кажу.

— Я так і зрозуміла.

— Волтеру дуже, дуже пощастило.

— Не так уже й пощастило. Принаймні, йому так не здається, як я бачу.

— Та ні, правда, він так теж вважає.

Вона похитала головою.

— Я мала на увазі, що здається, йому не подобаються мої дивацтва. Йому подобаються мої гарні дивацтва, але погані його дуже засмучують, а саме їх він і бачить останнім часом. Я хотіла сказати — яка іронія, що саме ти готовий миритися з моїми вадами, а не чоловік, з яким я одружилася.

— Ти б не захотіла зі мною одружуватися.

— Авжеж, я чула Про тебе багато поганого. Усілякі історії.

— Шкода це чути, хоча я й не дивуюся.

— Волтер мені все розповів.

— Я й не сумнівався.

Десь на озері крякала качка.