Читати книгу - "Свобода"

— А Волтер тобі розповідав коли-небудь, як я зіпсувала Блейку шини на його пікапі? — запитала Петті.

Річард підняв брови, і вона розповіла йому.

— Ну ти даєш, — захоплено заявив він, коли вона закінчила.

— Знаю.

— А Волтер знає?

— Е-е-е, гарне питання.

— Б’юся об заклад, ти йому не все розповідаєш.

— Господи, Річарде, я нічого йому не розповідаю.

— А ти б могла, мені так здається. Ти б дізналася, що він знає набагато більше, ніж ти думаєш.

Вона глибоко вдихнула й запитала, що йому Волтер розповідав про її маленькі таємниці.

— Він знає, що ти нещаслива, — відповів Річард.

— Мені здається, для того, щоб це помітити, особливої проникливості не треба. Що ще?

— Він знає, що ти його звинувачуєш у тому, що Джоуї поїхав від вас.

— А, це, — зітхнула вона. — Про це я тією чи іншою мірою йому сама казала. Це не рахуємо.

— Добре. А чому б тобі мені не розповісти? Щось іще, окрім того, що ти винищувачка шин, — що ще йому невідомо?

Коли Петті замислилася над цим питанням, усе, що спало їй на думку, — це неймовірна пустота в її житті, пустота її гнізда, безцільність існування, які з’явилися після того, як діти покинули батьківський дім. Від хересу вона засмутилася.

— Заспівай мені щось, поки я накриватиму на стіл. Можеш?

— Не знаю, — відповів Річард. — Якось це дивно.

— Чому?

— Не знаю, просто дивно.

— Ти — співак, ти цим займаєшся. Ти співаєш.

— Мені ніколи не здавалося, що тобі подобається, як я співаю.

— Заспівай мені «Темний бік». Мені вона подобається.

Він зітхнув, схилив голову, склав руки на грудях і, здавалося, задрімав.

— Що? — запитала вона.

— Я, мабуть, поїду завтра, якщо ти не проти.

— Добре.

— Тут роботи лишилося не більш ніж на два дні. Дахом і так уже можна користуватися.

— Добре, — вона підвелася й поставила бокал від хересу до раковини. — Можна дізнатися, чому? Мені справді подобається, що ти тут.

— Буде краще, якщо я поїду.

— Гаразд. Як скажеш. Нехай курка ще хвилин десять пропечеться, та сідаймо за стіл.

Він сидів нерухомо.

— Це Моллі написала цю пісню, — сказав він, трохи помовчавши. — Моєї участі там зовсім не було. Отакий я придурок. Навмисно, розважливо так вчинив.

— Дуже сумно і дуже мило. А що ти мав робити? Ніколи її не співати?

— Взагалі-то, так. Не співати. Було б дуже добре, як на мене.

— Мені шкода вас обох. Ви дуже довго були разом.

— І були, і не були водночас.

— Зрозуміло, але все ж.

Річард сидів, поринувши в роздуми, поки Петті накривала на стіл, готувала салат і нарізала курку. Вона вважала, що їсти не хоче, але тільки-но скуштувала шматочок, як одразу згадала, що жодної крихти не з’їла з учорашнього вечора, хоча й прокинулася о п’ятій ранку. Річард також їв мовчки. Пройшов час, і мовчання впало обом в око і здалося лячним, а трохи згодом — виснажливим і таким, що засмучує. Петті прибрала зі столу, викинула залишки, перемила посуд і побачила, що Річард пішов палити на веранду. Сонце, нарешті, сіло, але небо все ще було світлим. Так, вирішила вона, краще, якщо він поїде. Краще, краще, краще.

Вона теж вийшла на веранду.

— Піду, мабуть, уже до себе, почитаю трохи, — повідомила вона.

Річард кивнув.

— Гарна ідея. Побачимося вранці.

— Вечори такі довгі, — продовжувала вона. — Світло ніяк не хоче вгасати.

— Мені тут дуже сподобалося. Ви, друзі, дуже щедрі.

— Це все Волтер. Мені й на думку не спадало це тобі запропонувати.

— Він тобі довіряє, — зазначив Річард. — Якщо ти теж йому довіряєш, все у вас буде добре.

— Може, так, а може, ні.

— Ти не хочеш бути з ним?

То було дуже доцільне питання.

— Не хочу втратити його, — відповіла Петті, — якщо ти розумієш. Я не витрачаю час на планування розриву стосунків. Але я буквально рахую дні, коли вже Джоуї втомиться від тих Монагенів. Йому ще цілий рік у школі навчатися.

— Не дуже розумію, що це змінить.

— Просто я віддана своїй родині.

— Це добре. Бо родина у вас чудова.

— Ти маєш рацію; тож побачимося вранці.

— Петті, — він викинув недопалок до улюбленої чаші Дороті з пам’ятного данського Різдва, яку використовував як попільницю, — я не стану розбивати шлюб мого найкращого друга.

— Ні! Господи! Звичайно, ні! — Вона мало не розплакалась від розчарування. — Тобто, справді, Річарде, вибач, але що я такого сказала? Я сказала, що йду спати, що ми побачимося вранці. Це все! Сказала, що турбуюся про свою родину. Саме це я і мала на увазі.

Він подивився на неї дуже роздратовано, скептично.

— Серйозно!

— Авжеж, гаразд, — кивнув він. — Я ні на що таке й не натякав. Просто намагався трохи розрядити обстановку. Ти ж пам’ятаєш, у нас одного разу була вже подібна розмова.

— Іще б я не пам’ятала.

— Тому я вирішив нагадати тобі про неї, так буде краще.

— Добре, я ціную твої зусилля. Ти — справжній друг. І ти не маєш їхати тільки через мене. Боятися нема чого. Жодної причини їхати раніше.

— Дякую, але я все одно поїду.

— Як хочеш.

І вона пішла у дім, влаштувалася у ліжку Дороті, де спав Річард, доки його не зайняли вони з Волтером. Прохолодне повітря виповзало з таємничих місць, де воно ховалося впродовж довгого дня, блакитні сутінки зазирали у всі вікна. То було ніби несправжнє світло, божевільне світло, і воно ніяк не згасало. Вона ввімкнула лампу, щоб воно не здавалося таким яскравим. Тих самих бойовиків з руху Опору було викрито! Гру скінчено. Вона лежала у своїй фланелевій піжамі й прокручувала в пам’яті все, що сказала за останні години, — тепер майже всі слова лякали її. Вона почула мелодійний шум води в туалеті, де Річард, мабуть, тільки що спорожнив свій сечовий міхур, а потім — журчання води у трубах і низький гул від роботи водяного насоса. Суто заради перепочинку від самої себе вона відкрила «Війну та мир» і довго читала її.

Авторка й досі