Читати книгу - "Ґолем"

— Добре подумайте! Ви знали тридцять три роки тому такого собі різьбяра камей Перната?

— Гардболець! Кравець! — лепече старий, астматично задихаючись, усмішка сяє на все обличчя — він гадає, я розповів йому якийсь потішний жарт.

— Ні, не Гардболець, а Пернат!

— Перелес? — старий аж заходиться сміхом.

— Та ні — Пернат!

— Пашелес?! — він аж крекче від утіхи.

У відчаї я відмовляюся від подальших спроб щось довідатися.

— Ви хотіли поговорити зі мною? — Феррі Атенштедт стоїть переді мною, схилившись у стриманому поклоні, голос його звучить прохолодно.

— Так, Ваша правда. Ми можемо при тому зіграти партію в більярд.

— Граєте на гроші, пане? Даю Вам 90 на 100 наперед.

— Гаразд, на гульден. Ви починаєте…

Його світлість бере кия, прицілюється, з гиком б’є, а тоді сердито морщиться. Я знаю ці виверти: він пустить мене до 99, а потім одним махом закінчить партію.

Мені стає дедалі цікавіше. Я йду просто до своєї мети:

— Чи не пригадуєте, шановний пане, Атанасіуса Перната, який мешкав тут, у єврейському кварталі? То було дуже давно, десь у той час, коли завалився кам'яний міст…

Чоловік у смугастій, червоно-білій лляній сорочці, з косуватими очима й дрібними золотими сережками у вухах, який сидить під стіною, читаючи газету, раптом здригається, витріщає на мене очі й хреститься.

— Пернат? Пернат? — напружено морщить чоло більярдист. — Пернат? Високий, худорлявий? Каштанове волосся, коротко стрижена, гостра борідка?

— Саме так.

— Тоді йому було десь сорок? Він мав вигляд, як… — його світлість раптом вражено зміряв мене поглядом. — А Ви часом йому не родич, шановний пане?!

Косоокий знову перехрестився.

— Я? Родич? Дивна думка… Ні, я тільки цікавлюся ним. Може, знаєте ще щось? — недбало запитую я, я самому аж серце холоне.

Феррі Атенштедт замислюється.

— Якщо не помиляюся, тоді його вважали не сповна розуму. То він стверджував ніби називається — як же? — ага, Лапондером, то видавав себе за такого Харусека…

— Нічого подібного! — нараз втручається косоокий. — Харусек, дійсно, існував. Мій батько навіть успадкував після нього 1000 флоринів.

— Хто цей чоловік? — запитав я більярдиста.

— Він річковий перевізник, поромник, називається Чамрда… Що ж стосується Перната, то я тільки пригадую чи, може, припускаю, що згодом, через багато років, він одружився з дуже вродливою, смаглявою єврейкою.

— Міріам! — мовив я сам до себе і так розхвилювався, що від тремтіння вже й грати більше не міг.

Перевізник вкотре перехрестився.

— Що це з Вами сьогодні, пане Чамрда? — здивувався більярдист.

— Перната ніколи не було! — скрикує косоокий. — Я цьому не вірю!

Я частую чоловіка коньяком, аби розговорити його.

— Є, звісно, такі, що стверджують, ніби Пернат і досі живий, — нарешті розв’язує язика перевізник. — Я таке чув… Ніби той різьбяр мешкає на Градчині.

— Де саме?

Чоловік знову хреститься.

— У тому то й річ! Він мешкає там, де жодна жива людина мешкати не може: біля муру, під останнім ліхтарем…

— Знаєте той будинок, пане… пане… Чамрда?

— Нізащо в світі туди не піду! — протестує косоокий. — За кого Ви мене маєте? Святий Ісусе, Маріє і Йосипе!

— Але ж можете мені здалеку показати туди дорогу?

— Це можу… — пробурмотів перевізник. — Якщо зачекаєте до шостої ранку. Я йтиму до ріки. Та я б Вам не радив того робити! Ще впадете в Оленяче Урочище, зламаєте собі шию і кісток не позбираєте… Пресвятая Діво Богородице!

Уранці ми вирушаємо разом. З річки дме свіжий вітер. Від хвилювання я землі не чую під ногами.

Раптом переді мною виринає знаменитий будинок на Старошкільній вулиці.

Я впізнаю кожне вікно, вигнуту ринву, ґрати, масний полиск кам'яних карнизів — усе, усе…

— Коли горів цей будинок? — запитую я косоокого. Мені шумить у вухах від надміру збудження.

— Горів? Ніколи!

— Я достеменно знаю, що горів.

— Не було такого.

— Але я знаю! Може, закладемося!

— На що?

— На один гульден.

— Домовилися! — Чамрда кличе консьєржа. — Цей будинок коли-небудь горів?

— Та де там! — сміється чоловік.

Та я все ж не йму віри.

— Уже сімдесят літ я тут живу, — запевняє консьєрж. — Кому знати, як не мені…

…Дивно, дивно…

Перевізник веслує своїм яликом, зладнаним з восьми неструганих дощок, перевозить мене через Влтаву, кумедно смикаючи веслами. Жовтувата вода піниться за облавком. Дахи Градчини червоняво виблискують у променях ранішнього сонця. Невимовна урочистість огортає мене. Тихе, невиразне відчуття, ніби з якогось далекого минулого, немов би світ навколо мене зачарований — примарне відчуття, начеб я жив у різних місцях водночас.

Я ступаю з човна на суходіл.

— Скільки я Вам винен, пане Чамрда?

— Крейцер. Якби Ви допомагали веслувати, це б коштувало два крейцери…

Цією дорогою я вже йшов сьогодні уві сні: вузька, непомітна стежина в замковому парку. Серце ледь не вистрибує з грудей, я знаю наперед: ось зараз з'явиться голе дерево, гілля якого звисає через мур.

О, ні, воно всіяне білим цвітом.

Повітря напоєне солодкими пахощами бузку.

Унизу, під моїми ногами, лежить ще сонне місто, мов обіцянка раю на землі… Ані звуку. Лише пахощі й сіяння.

Я б міг з заплющеними очима віднайти маленький провулок алхіміків — таким знайомим видався мені кожний крок.

Але там, де нині вночі були дерев’яні штахети перед білим будиночком, тепер розкішна, позолочена огорожа відмежовує садибу від вулички.

Два могутні тиси нависають над низьким, квітучим живоплотом, ніби сторожі по обидва боки вхідних воріт.

Я стаю навшпиньки, щоб заглянути поверх живоплоту; тут мене засліплює інша розкіш: садові мури повністю викладені мозаїкою. Чудернацька картина в аквамаринових і золотих барвах зображувала культ єгипетського бога Осіріса.

Брама — то сам бог: Гермафродит із двох половинок воріт: права — жіноча, ліва — чоловіча. Він сидить на коштовному, пласкому, перламутровому троні з золотою головою зайця; вуха його підняті догори й тісно стулені, нагадують сторінки розгорненої книги…

Пахне росою, з-поза муру долинають духмяні пахощі гіацинтів…

Я довго стою, мов закам’янілий. Здається, ніби чужий світ підступив до мене… Ліворуч, з-поза ґрат, до мене підходить старий садівник, а може, слуга, у черевиках із срібними пряжками, жабо та дивно скроєному сурдуті, запитує, чого я бажаю.

Я мовчки простягаю йому загорнений у папір капелюх Перната.

Коли брама прочиняється, я бачу в глибині схожий на храм мармуровий будиночок, а на його східцях

АТАНАСІУС ПЕРНАТ

До нього горнеться

МІРІАМ

Обоє дивляться униз — на місто.

На мить Міріам обертається, помічає мене, усміхається і щось шепоче Атанасіусові Пернату.

Я заворожений її красою.

Вона така ж юна, як сьогодні вві сні.

Атанасіус Пернат поволі повертає до мене голову, і моє серце