Читати книгу - "Яр"

Він уже й пошкодував, що бовкнув не те, що цей закоханий йолоп не заслуговує на подібну відвертість, але вже було пізно, бо слово-таки не горобець і народне прислів'я в даному випадку виявилося цілком слушним. Тому його ще дужче здивувало, коли Афіноґен вигукнув:

— Врешь! Врешь! Врешь!

— Знаєте що, пане... — Максим запнувся, бо ніяк не міг згадати його прізвище, а назвати на ім'я такого дурня не хотілося. — Знаєте що? Ви прийшли до мене в гості, то й поводьтеся як гість, а то я ще вам і на двері показати можу.

Афіноґен аж кипів. Безвольну депресію з нього мов рукою зняло, він схопився на рівні й почав швидко натягти шинелю, зопалу не потрапляючи в рукав і ще дужче від того лютуючи. Нарешті спромігся вдягтись. Червоний і розхристаний, зібгавши в руці головний убір, він сказав Максимові:

— Ну, ладно... Мы еще с тобой поговорим. Даю тебе слово, гад!

І кулею вихопився з кабінету.

Збентежений і лихий, Максим добув з кишені тютюн і скрутив товсту цигарку, але міцне трійло не вгамувало нервів. Перед очима мигтіли то Ганна Базилевич, то Афіноґен, то Оленка Ягола. Він раптом згадав прізвище Афіноґена, яке почув був десь цілком випадково: Горобцов. Прізвище здавалося не менш пришелепуватим від імені, і це не знати чому породжувало в душі чорну зненависть до людини, з якою досі ніколи не стикався. Це навіть самому здавалося ненормальним.

Того дня Максим так і не вставив нові портрети в рамки. Ні того, ні наступного дня, у понеділок...

А вівторок почався геть-таки незрозуміло. Яром покотилася сенсаційна чутка, буцімто німці заарештовують українських керівників. Новина була настільки невірогідною, настільки й безглуздою, ніхто не йняв тому віри, але гомоніли всі.

Максим довідався про це від молодої вчительки Наталі Орестівни. Вона прибігла на роботу перша, за добру годину до початку занять, хоч у вівторок уроки в неї починалися з обіду.

— Прийшло четверо німців, розумієте, і забрали Карпа Карповича. Розумієте, начальника поліції Мороза!

Вона мала кімнату в будинку колишнього другого секретаря райкому партії Бадаєва, через сіни з Карпом Морозом.

Максимові стало млосно. Він добре знав той будинок із пофарбованим у біле штахетником і такою самою білою хвірткою й мало не прохопивсь: «А Ганна Базилевич?» Але вчасно взявся в руки. Наталя Орестівна, як, певно, і багато дехто, добре знала про його вчащаня до тієї хвіртки. Ця Наталя Орестівна, мабуть, навмисне й прибігла до нього, знаючи все те.

— Кажуть, і ще багатьох позабирали: і в поліції, і в управі... Максиме, що тепер буде?

Наталя Орестівна, лишаючись із ним віч-на-віч, завжди називала його на ім'я, і він у цьому вбачав далекосяжні натяки. Їй минало двадцять другий, дівчина, коли міркувати об'єктивно, була гарненька, проте, йому не подобалася, і він тримав її на поважній відстані, не дозволяючи зблизитись. І навіть у такі хвилини підкреслено величав її по-батькові.

Але тепер Максимові було не до цього. Пославшись на термінові справи, він чемно вибачився, замкнув кабінет і побіг до центру. В управі панувала незвична тиша. Відвідувачів майже не було, службовці ж ходили мало не навшпиньках і розмовляли пошепки. З кабінету Ганни Базилевич вийшла його колишня однокласниця Люда Бабій, тихо привіталася й навіть не зупинилась погомоніти, як завжди.

Максим відчинив двері кабінету й остаточно пересвідчився, що сталось і справді щось небуденне, може, навіть страшне. Папі Ганна мовчки кивнула йому, і далі гортаючи якісь папери, але Максим помітив, що вона лише гортає їх і не бачить написаного. Ганна була вдягнена в чорний англійський костюм, а темно-мідяне волосся її недбало зализане назад і зв'язане абияк бордовою стрічкою. Ця, на перший погляд, незначна деталь свідчила багато про що. Та й очі Ганни дивилися стомлено, підведені великими темними колами.

— Карна Мороза взяли, — промовила вона безбарвним голосом. — Луценка теж. І ще вісьмох із поліції та сімох з управи.

Ганна почала тихо перелічувати прізвища, та Максим думав про Луценка. Отже, бургомістра теж. Чим же не сподобався німцям цей безбарвний і вайлуватий Луценко?

— Усі справи переймає Олег Попович.

І це теж було дивно й незрозуміло. Змагаючи відразу, Максим поспитав про Афіноґена.

— Його комендант призначив начальником поліції.

Так воно й мусило бути. Афіноґен на кожному кроці клявся німцям у вірнопідданстві й доводив свої почуття ділом.

— Значить, Штаубен вважає, що Афіноґен...

Пані Ганна роздратовано його перебила:

— В Ярі з учорашнього вечора новий комендант. Фрідріх Енґель. Отто фон Штаубен п'ятнадцять хвилин тому приходив попрощатися. Він одержав назначение... призначення на східний фронт.

У мене цілий післяобід був перевантажений уроками, п'ять годин зряду. Не зважаючи на своє директорство, я мусив читати історію майже в усіх класах, починаючи з п'ятого. Раніше частину брала на себе пані Ганна Базилевич, але потім відмовилась, бо додалося роботи в управі, інших же фахівців з історії не було. Я слухав ученицю Надю Бондарчук, яка відповідала слово в слово так як я сам диктував минулого разу:

— Великий князь Володимир, дбаючи про долю українського народу, запровадив християнство. Після одруження в Херсонесі з базилевсовою донькою, він був коронований і прибрав титул імператора...

Я слухав, але думка раз у раз полишала кімнату й линула далеко звідси, де вирішувалася доля багатьох людей. Незважаючи на теплу грубу, у класі була страшенна холоднеча, вікна позамуровувало товстим шаром криги. Я дозволив учням не роздягатися, і всі сиділи, кутаючись у кожушки, пальтечка та кухвайки, не скидаючи навіть головних уборів, а дехто й рукавиць.

Вони потім так і писали свої нескінченні «диктанти», коли я, ходячи вздовж рядів і