Читати книгу - "Вибрані твори"

«Вступне слово на Академії в честь Івана Мазепи» (с. 135). — Читане було Авторкою в Криниці, в липні 1940 р. Переписане з рукопису, було вперше друковане в збірнику «Прапори духа».

«Братерство в народі» (с. 142). — Текст цієї статті був друкований в тижневику «Волинь» з 12 жовтня 1941 р. І там, замість останнього уступу (передрукованого з «Літаврів»), є таке закінчення:

«Ні, це не сміє бути те братерство, яке в середині нації не допускає вільної думки, яке безкарно дивиться на злочини, яке допускає до голосу найгірших. Але це братерство мусить цінити життя кожного українця, а тим більше тих, хто змагається за нашу батьківщину. Мусить уважати, щоб не пролити ні однієї краплини крові, яку вже так багато проливав ворог. Це братерство мусить завжди розкривати нам очі на те, що кожний вистріл в середині нації є найліпшою музикою для серця ворога, є для нього більшою радістю, ніж власний цільний вистріл, бо то є завжди музика, якої дириґентом є він сам.

Так було й буде завжди! Коли на одному зі шляхів своєї батьківщини група румунів вбила в темну ніч свого національного борця Кодреану та його товаришів, то сьогодні світ знає, що це ворожа румунській нації думка всунула їм в руки братовбивчу зброю.

Але ми не сміємо допустити, щоб від українських рук в середині нації гинули наші герої, або й найсіріші наші брати. Не сміємо ні одного вистрілу, який належиться ворогам нашого народу, керувати в українські серця.

Тепер, як ніколи, ми мусимо змагатися за спільноту в нації і за братерство в народі. Але, йдучи за тими гаслами, ми повинні дбати, щоб вони були не лише «міддю бряцаючою», а найглибшою правдою, для якої варто жити і вмирати.»

Для «Літаврів», що виходили у Києві, Олена Теліга вважала відповідним зняти ці уступи про братовбиство.

«Прапори духу» (с. 146). — Текст статті беремо з «Волині» з 16 листопада 1941 р.

«Нарозтіж вікна» (с. 153). — Стаття написана в Києві й друкована в «Літаврах». Передрукувала її «Волинь» 15 січня 1942 p., звідки й беремо її текст.

Podebrady — Lazne

17/Х 1928

Високоповажаний Пане Редакторе!

Мені дуже незручно, що я так довго не відповідала на Вашого ласкавого листа, але справа в тому, що лист Ваш був для мене справжньою щасливою несподіванкою. Вірші мої, дійсно, попали до Вас просто «з печи», бо їх без мого дозволу і відома заслали разом з моєю адресою мої добрі приятелі. Отже, одержавши Вашого листа, я дуже і дуже зраділа, але нічого не зрозуміла, і лише за деякий час вияснила, яким чином дісталися до Вас, Пане Редакторе, мої вірші.

Прийміть мою глибоку подяку, Пане Редакторе, за Ваші вказівки та поради.

Цілковито погоджуюся з Вами щодо своїх хиб: примітивного ритму та примітивних рим. Безумовно, сама б я ніколи не набралася б сміливості відіслати свої вірші в такому «домашньому» вигляді, в якому вони дісталися до Ваших рук.

До цього часу я вірші писала лише для себе, ніколи їх не виправляла і, за винятком двох-трьох знайомих, нікому їх не показувала. Ще добавлю, в своє виправдання, що заслані вірші я написала в 25-ому і 26-ому році, цебто коли мені було лише 17 і 18 років, що також почасти пояснює їх примітивність.

Після цих віршів я ще писала багато, але так само ніколи їх не оброблювала, і думка заслати їх в якийсь журнал хоч і приходила мені в голову, але я гадала виконати її лише в далекому майбутньому, але оскільки Ви, Пане Редакторе, вважаєте, що я можу писати, то я буду до своїх справ ставитися більш поважно. Буду працювати над ними, обробляти та обточувати. Ви, Пане Докторе, задали мені запитання щодо моєї тематики?

Цікавлюся я всім. Для декількох своїх віршів брала я свої теми із давноминулих часів, брала свої мотиви з легенд і казок.

Але все ж таки мене найбільш тягне зафіксувати в своїх віршах саме «живе життя» з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловимими або ледве вловимими нюансами.

Отже, я в більшості випадків сідаю писати, щоб передати певний настрій. Не змалювати цілий образ, а лише дати відчути настрій.

Можливо, якраз тому мені так мало подобається щось з віршів наших найбільш видатних закордонних поетів. Я завжди щиро дивуюся їх великому словнику чужих слів, надзвичайному знанню історичних фактів і, нарешті, «вишуканим» назвам їх віршів або цілих збірників («Там, де Беатриче...», «І покотилося коло...»).

Але так мало я зустрічала віршів,