Читати книгу - "Останній світ"

не розплутав би й узагалі забув би про оті вицвілі написи так само, як забув про крамарчину балаканину, а згодом і про Рим, якби одного січневого ранку в залізному місті раптом не з'явилась ота здичавіла жінка — босоноге, спотворене рубцями та болячками створіння, чия поява зрештою мала призвести не тільки до загину цього склепіння в линваревому домі, але й до краху Коттиного світу.

Чужинка ніби спустилася з хмар; загорнена в драну накидку, вона виринула з пасмом туману, який цього ранку вставав із моря, підіймався вгору й пропливав над покрівлями залізного міста і всипаними рінню схилами. На всьому узбережжі лежала просякнута випарами біла тиша. Дощ перестав.

Дивлячись тільки на стежку перед собою, чужинка дошкандибала до берега і, здавалося, навіть не завважила, що її вже давно оточують не гірські обвали, а будинки, й що йшла вона вже не ярами та розколинами, а вуличками міста. Жінка простувала до моря. На Томи, на світ людей вона не звертала уваги, та спочатку й саму її, по суті, ніхто майже не помічав: у ці дні тут вешталося стільки обшарпаних, стільки нещасних…

Нарешті, вже на молу, вона сперлася на перекинутий догори днищем човен і ніби аж із полегкістю задивилася в порожнечу. Так минуло кілька годин; жінка стояла нерухомо, застигло, немовби приставши до смоли, якою був покритий човен. А часом, коли об хвилеріз у кам'яній чаші гавані розбивався пінявий вал, вона виштовхувала з грудей хрипкі, незрозумілі звуки. Згодом на неї звернули увагу дітлахи, що трощили неподалік мушлі й хутко збагнули, яка беззахисна ця чужинка. Вони спершу заходилися кидати в неї камінчиками, потім підступили ближче, посмикали за лахміття й з реготом сипонули врозтіч, тоді почали штурхати і палицями, а коли жінка стала злякано скрикувати, від утіхи аж заверещали. Вона не відганяла мух, що обсідали виразки в неї на щоках, зате коли Ітіс, різників син, настромив на палицю й простяг їй окраєць хліба, ту ж мить його схопила.

Ця жінка була, мабуть, німа й спілкувалася з людьми на мигах, як ото глуха ткаля. Отож десяток чи й більше маленьких ручок заходилися робити їй знаки — стискали кулачки, розмахували ними, згинали, мов у театрі тіней, пальці, поки цьому гармидеру зрештою поклав край різкий крик, і всі руки злякано опали, ніби листячко на мімозі.

Але то закричала не чужинка, а Прокна, захекана гладка різничиха. І скрикнула так, що її крик ту ж мить прикував увагу цілого міста до однієї-єдиної людської долі. Томи відразу ж звернули свої погляди до цієї страшної незнайомки; звідусіль бігли ливарі, вбрані в чорне жінки, горяни, рудокопи.

Прокна саме начиняла в різниці ковбаси й побачила з вікна свого синочка на пристані, побачила серед галасливої дітлашні аж надто близько біля води. Вона спробувала гукнути малого, але не догукалась і поквапилася, важко сапаючи, сходами на пристань, щоб забрати Ітіса додому. І коли раптом уздріла чужинку, що нерухомо дивилася в порожнечу, то враз упізнала в цій знівеченій, обліпленій мухами жінці Філомелу, свою сестру.

Отож різничиха скрикнула, запала тиша, а вслід залопотіли врозтіч дитячі ніжки. Нарешті чужинка відчула, що до неї вже збігається місто, відвела погляд від моря й побачила Прокну. Однак цього обличчя, яке запливло жиром, вона начебто не впізнала й уже розтулила була рота, щоб застогнати, і в цю мить усі, хто стояв довкола, збагнули, що причина німоти в неї зовсім не та, що в ткалі Арахни. Замість рота в чужинки зяяла тільки мокра, вся в темних рубцях рана; вуста в неї були порвані, зуби повибивані, щелепи потрощені. Ця жінка, що застогнавши, ступила назустріч Прокні й упала в її обійми, не мала язика.

І це — Філомела? В пам'яті мешканців залізного міста, що тим часом зібралися на березі, зринуло вродливе обличчя двадцятирічної дівчини, яка промивала в різниці кишки, патрала над ночвами з окропом курей і в усьому була цілковитою протилежністю своїй незграбній, тлустій сестрі. У Прокнинім домі Філомелі жилося не краще, ніж служниці. Кілька років тому вона нібито загинула десь у горах, однак її трупа тоді так і не знайшли… Невже це таки Філомела?

Цього ранку Томи згадали й про чутки, що ходили тоді на узбережжі; правда, тим, хто їх поширював, різник суворо пригрозив, отож чутки згасли, від них лишилося тільки те, що мало право лишитися, — як, власне, сталося саме лихо.

Одного дня Терей нав'ючив мула м'ясом, маючи намір доправити його до табору шукачів бурштину, й вирушив з Прокниною сестрою, що й раніше супроводжувала його в гори. Та ввечері того ж таки дня — тоді саме прогриміла літня гроза, з-над моря піднявся такий же туман, як оце й тепер, — різник захеканий, подряпаний, зійшов з гір і в сльозах почав кричати, що мул на гірській стежці схарапудився, посковзнувсь і потяг Філомелу за собою в урвище.

Терей мав змучений вигляд, але не схотів одпочити й години; разом із помічниками, що прихопили з собою вірьовки, смолоскипи та ліхтарі, він поспішив знов у гори.

Два дні й дві ночі шукали вони дівчину, але знайшли в напівтемному зворі, дно якого було все в тріщинах та розколинах, тільки понівечений труп мула. Довкола валялися ковбаси, окости, солонина, в сусідніх урвищах завивали голодні шакали, марно силкуючись дістатися до цієї поживи, що впала сюди просто з неба. Те, що лежало потрощене на дні глибокої прірви, можна було врятувати лише за допомогою вірьовок, А Філомела, казали тоді люди, певно, провалилася крізь одну з тих чорних зяючих розколин на дні звору кудись глибоко-глибоко.

І ось Філомела стояла на березі; вона з'явилася в залізному місті, мов сама смерть, — покалічена, спотворена, приречена на довічну німоту жертва, що скиглила в Прокниних обіймах і не розуміла, здавалося, жодного запитання, жодного заспокійливого слова. Їй був нестерпний будь-який доторк, крім доторку червоних, набряклих Прокниних рук, і коли на неї бодай падала тінь якогось чоловіка, Філомела аж зіщулювалась.