Читати книгу - "Останній світ"

Цього ранку Томи збагнули, що різничишина сестра позбулася не тільки язика й краси, а й глузду, і почути від неї нічого не пощастить. Але Філомелу все одно намагались розпитувати, тоді безпорадно звертались одне до одного, й кожне щось бурмотіло собі під ніс, аби лиш не давати однієї-єдиної відповіді, не вимовляти одного-єдиного ім'я, яке крутилося в усіх на вустах. Люди крадькома роззиралися в натовпі, шукаючи поглядом різника. Та серед тих, що збіглися на берег, Терея не було. Не було і його човна.

Сховавши обличчя в Прокни на грудях, тут, поруч із білою, просякнутою сіллю безконечністю, Філомела мовби сприймала людські голоси як чаїне кигикання чи рокіт прибою. Аж коли до обох жінок проштовхався винар і широко роззявивши рота, висолопив язика, а тоді схопив його пальцями й спробував цим страшним порухом викликати в пам'яті каліки найжахливішу мить у її житті, ще й закричав: «Хто? Хто?» — нещасна на хвилю ніби повернулася зі своєї далечі в світ здорового глузду й жорстокості, усвідомила, що стоїть серед людей, і моторошним поглядом втупилася в їхні обличчя. Вона побачила вкриті зеленню руїни залізного міста, халупи під крутосхилами, побачила на березі багато невідомих їй рослин, а посеред цих заростів — білу, аж блискучу від сонця стіну, на облупленому тиньку якої за щасливіших часів мерехтіли Кипарисові картини.

І Фіней збагнув: у цю хвилину на Філомелу зійшло просвітлення. І ту ж мить він злякався, що зараз вона знов замкнеться в собі й не подасть їм жодного знаку. Отож він заходився кричати їй на вухо, наче глухій, допитуючись ім'я того, хто так над нею поглумився.

Діт спробував відтягти ошалілого винаря, і тоді Філомела подивилася Фінеєві в очі так, що він замові? і мусив відвести погляд, а вона піднесла руку — поволі, немовби під тягарем страшенної втоми, — й кивнула на голу, обрамлену плющем та диким виноградом стіну — на різників будинок.

Коли Терей увечері ввійшов на човні під легким західним вітром у гавань залізного міста й причалив до пристані, на берег уже впали густі сутінки. З самого ранку море було спокійне, і Терей, скориставшись цим, порозставляв у сусідніх бухтах верші та сіті. Томи зустріли його тишею. Вулички та майдани наче вимерли; на небі вперше за багато тижнів висіялися зорі.

Стомлено ніс Терей додому свій вилов — два кошики гарної риби; декотрі рибини ще хапали ротом повітря й марнували рештки життєвої сили, час від часу рвучко стріпуючись та б'ючи хвостами.

Різник не помітив, як ціла вервечка тіней сахнулася від нього в темні підворіття, ніші та під'їзди. У багатьох вікнах світло не горіло, щоб тіням із чорних кімнат було краще видно, як той нелюд простує вуличками.

Різник поставив кошик з рибою на кам'яну лаву біля воріт, штовхнув ногою хвіртку й привітався до пітьми. Але в його будинку було так само тихо, як у цілому місті. І тоді у вікнах спалахнуло світло. З будинку вислизнули дві тіні й розтанули серед руїн. Прокна потягла сестру за собою в ніч.

Терей машинально, мов розмальований блазень у годиннику, трибки якого то відчиняють, то зачиняють дверцята, виставляючи та ховаючи порцелянові фігурки, ступив у ворота свого будинку; він був тепер яскраво освітлений сам, ще й осявав подвір'я та вулицю.

Взявши сина на руки, на яких тьмяно вилискувала риб'яча пуска, різник обережно зійшов сходами до криниці. Але за кожним його кроком синова голівка перекочувалася з боку на бік, а босі ніжки теліпалися й бились одна об одну, і залізне місто, й не побачивши заюшену кров'ю дитячу сорочечку, здогадалося, що малий Ітіс мертвий.

Терей не кричав, не плакав. Той самий Терей, який міг перекричати в різниці навіть бика, охопленого смертельним страхом, тепер безтямно, геть безпорадно спускався до криниці, притискаючи до грудей мертве тільце; нарешті обережно поклав його на вишмугляний вірьовкою з відрами кам'яний зруб. Аж коли він стяг із хлопчика сорочечку і з темної різаної рани потекла кров, усі, хто стояв у темряві досить близько й заціпеніло спостерігав цю сцену, почули, як різник застогнав, почули вже зовсім інший, спотворений болем голос, такий самий чужий і моторошний, як скигління скаліченої Філомели.

Терей обмив сина, як обмивають небіжчика, притисся чолом до гострих країв рани, і принишкле в темряві місто збагнуло, що ця смерть — не тільки сліпа, безпорадна помста за Філомелине каліцтво, а й завершення десятирічного розпачу. Прокна забрала сина з часу й повернула його знов до свого серця.

Покинувши закривавлену сорочечку біля криниці, Терей поніс Ітіса до хати. Там він поклав хлопчика в ліжко, вкрив накрохмаленим білим простирадлом, взяв сокиру й назавжди покинув свій дім. Хто бачив, як він навмання гатить сокирою в усі ніші й кущі, ретельно освітлює ліхтарем усипані камінням долівки в руїнах та біля багать горян, зриває з поснулих людей ковдри, а тоді німо, недбало переступає й іде далі, той уже знав: різник шукає Прокну, він хоче її вбити. Але не звелася жодна рука, не озвався жоден голос, щоб його вгамувати чи втішити. Як ото дикі зарості сотнями очей зачаєно чатують на хижака, що висліджує здобич, так і Томи спостерігали за різником, що шукав жінку, якої вже й слід запався.

Жодні двері в залізному місті не витримали б тієї сокири. Захищений тільки пітьмою, Котта сидів біля вікна в линваревому будинку й стежив за світлом Тереєвого ліхтаря, за тривожними, миготливими відблисками, що перебігали з вулички на вуличку, зникали то в теміні повітки, то десь у печері, спалахували знов, пробиралися крізь густий садок і гнали перед собою по мурах та фасадах будинків тремтливі тіні.

І коли те світло спинялось, Котті починало здаватися, ніби він