Читати книгу - "Агатангел"

Виглядає це достатньо нетрадиційно, тому подобається дописувачам цієї сторінки. А більше ніхто з читачів своєї думки з цього приводу не висловлював. Логічним виглядає припущення, що крім самих авторів цю сторінку більше ніхто не читає, але думати так – означає непатріотично ставитися до спільної справи, якою для всіх нас є КРІС-2, тому я стараюся так не думати.

Добір матеріалів на сторінці культури часто нагадує сімейний альбом: митці пишуть про своїх друзів, їхні друзі – про них самих, критики також рідко друкують щось несподіване. Загалом, якщо критик А. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) В., то вже з самих цих прізвищ випливає, що він його критикуватиме, бо завжди критикує, а якщо критик В. пише про виставку художника (книгу письменника, альбом музиканта) А., то не менш само собою зрозумілим є факт, що він його хвалитиме, бо завжди хвалить. А те, чому хвалить чи критикує, залежить не стільки від самої виставки, книги чи альбому, скільки від стосунків, які пов’язували, скажімо, ще бабцю критика з бабцею митця чи батька митця із матір’ю критика, і переступати через такі давні зв’язки або і просто багаторічну дружбу самого критика із самим митцем тільки заради того, щоб написати якусь ефектну статтю, ніхто, ясна річ, не буде.

Така родинність – загалом непогана риса і певною мірою характеризує «тигиринський феномен» як тісне і згуртоване середовище, хоча люди непосвячені не завжди з розумінням ставляться до такого підходу. Часом, щоправда, досить рідко, приходять читацькі листи, з яких можна довідатися, що «попри схвальну рецензію пана К., книга мені не сподобалася». Ясна річ, ніхто на такі реакції уваги не звертає. Мені здається, читачі мали би радше обурюватись абсолютно незрозумілими реченнями на зразок: «Сказане паном Р. на відкритті виставки К. мене дратує, але я не буду про це». Далі у статті може йтися зовсім не про виставку, а про музичний концерт, причому без вказання чітких даних про те, який саме це був концерт, де він відбувався і хто брав участь. Зате можна довідатися, наприклад, що «пані Д. була вбрана з традиційним смаком, пригадаймо хоча б аналогічну імпрезу два роки тому», чи «панові С. розстроївся фаґот» (з цього можна зробити висновок, що йдеться таки про концерт, у крайньому випадку – про прийом за участю симфонічного оркестру). На цій сторінці найчастіше вживаються слова, свого часу суворо заборонені Степаном Вовком і часто підкреслювані Паньком Овочевим. До таких належить, наприклад, вислів: «Фляворити і ґандри бити нам обридло», зміст якого я й сама не до кінця розумію. Або: «Її вражаюче кистьове стакато било по нервах, немов розлючений фаґот. Хоча піаністка була симпатична». Трапляються тут і слова, значення яких на перший погляд зрозуміле, але звучання їх не надто звичне, наприклад, «співпляшечники» чи «володільці».

Іноді публікуються статті про не дуже актуальну мистецьку подію, бо статей принесли багато, і надрукувати всі, поки це було ще актуально, не встигли. Так, наприклад, трапилося з виставкою одного місцевого художника, писати про яку ми припинили тільки тому, що пан Незабудко випадково вирішив оглянути картини і таким чином з’ясував, що закрилася вона півроку тому. Трапляється і таке, що статтю про симфонічний концерт ілюструє зображення керамічної композиції, а сцена з балету прикрашає інтерв’ю з відомим поетом. Причиною таких неточностей, як правило, є те, що Олежик Трав’янистий дуже поспішає. Але наші читачі ставляться до таких дрібниць із розумінням.

Та повернімося до пана Маргаритка, який, як уже зазначалося, не має з цим нічого спільного. Пан Маргаритко належить до того типу високих і огрядних добродіїв, за якими важко запідозрити потаємну пристрасть до шоколаду і схильність до гуманітарних наук. Чомусь завжди здається, що такі дядечки зі спітнілими підпахвинами та малопомітними залишками волосся довкола лисини, ці статечні добродії, що пересуваються, важко перевалюючись із ноги на ногу, повинні споживати лише тлусті відбивні з великою кількістю майонезу і картоплі та працювати в полі, а гуманітарії повинні бути стрункі, замріяні і юні, з кучерями до плечей, щоб їх (ці кучері) можна було намотувати на олівець у процесі пошуку натхнення. Але насправді буває якраз навпаки, і фігура та звички пана Маргаритка є досить логічним наслідком малорухливого способу життя і хворої підшлункової, а шоколадом він намагається компенсувати собі заборонені лікарями каву та цигарки.

У юності, щоправда, він виглядав зовсім по-іншому, і це значно більше відповідало стереотипним уявленням про гуманітаріїв, що, зрештою, лише доводить, що стереотипи не завжди безпідставні. Юнаком пан Маргаритко займався класичними танцями, брав участь у республіканських олімпіадах із геометрії, зачитувався журналом «Юний технік» і користувався шаленим успіхом у жінок. Носив стильні джинси, елегантні светри, вишукані капелюхи, довгий чорний плащ або пальто, одним словом, виглядав так, як рідко виглядають українські чоловіки.

Зараз пан Маргаритко ходить у незмінному сірому костюмі, сорочка його не завжди свіжа і завжди невипрасувана, а старенькі мешти рідко бувають чистими, не кажучи вже напуцованими. Пан Маргаритко одружений із жінкою, в яку вже багато років платонічно закоханий пан Фіалко. Поінформовані джерела стверджують, що це взаємне кохання, яке не має шансів реалізуватися поза цим платонічним виміром, тому всіх трьох зв’язує щира і варта поваги дружба.

У кожного із заступників головного редактора на робочому столі живе сіамська кішка. Можливо, що ці кицьки – сестри, ніхто вже не пам’ятає, звідки вони взялися в редакції. Колись давно вони поділили між собою кабінети начальства, і поволі всі звикли до їхньої там присутності. Тепер киці (Кася і Тася) завжди в курсі редакційних справ.

Повна протилежність характерів і поглядів на життя пана Фіалка і пана Маргаритка не заважає їм підтримувати тісні дружні стосунки, часто бувати в гостях одне в одного і виходити разом на обід. При цьому хтось третій навряд чи здатен довго витримати в їхньому товаристві, бо переважну більшість часу пан Маргаритко і пан Фіалко проводять у суперечках. Улюбленою темою цих суперечок переважно буває релігія, точніше, релігійні конфесії. Пан Маргаритко належить до православних Київського патріархату, а пан Фіалко – греко-католик. Наша газета не приховує своєї симпатії до греко-католиків та іронічно-стриманого ставлення до всіх інших конфесій, особливо до православних, яких пан Соломон Айвазовські називає не інакше як «змоскалені». Про православних у нас не пишуть або пишуть погано. Така нетолерантність спричинилася до численних скандалів і до того, що багато обурених читачів перестали купувати газету, але, на думку пана Соломона Айвазовські, переконання вартують жертв.

Пан Маргаритко вважає православ’я справжньою українською релігією, яка має історичну