Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

Тоді в ньому знову розплющив очі звір. Але присмирив його владним порухом волі й проказав уже не рипливо, а нормальним голосом:

— Гаразд! Але поки триватиме дощ. Сядьте, бо хочу поставити вам кілька запитань.

Людмила схлипнула, звелася й сіла на стільця, блимнувши в його бік цілком упокорено. Така вона йому подобалася більше, тож у його ящурячих очах затліло задоволення. І він мимоволі прибрав позу героя над подоланою жертвою, розставивши ноги. Відтак спитав:

— Хто повісив на горищі петлю?

Людмила здригнулася, злякано зирнула на нього й мовила пошепки:

— Він! Аркадій Петрович!

— Навіщо?

— Щоб нас тероризувати. Каже, що повіситься, коли буде не по його… От і сьогодні: відібрав у матері ваші гроші, а вона віддала, бо пригрозив повіситися… Тому я до вас і прийшла — нелегко це мені… А коли в нього з’явилися під дощ гроші…

— То може бути зрив, незалежно від того, чи є я в домі, чи нема?

— Так, — тихо сказала Людмила. — Але коли ви тут, то може з дому зійти й переказитися на боці.

— А коли піду?

— То біситиметься тут. Ліпше хай з дому зійде!

— Як саме він біситься?

— Цього сказати не можу… Трохи бачили! Але то лиш для того, щоб ви звідси пішли.

— Чому не знімете тієї петлі?

— Бо не дозволяє, — злякано сказала Людмила.

— А чи не біситься він… через вас? — немилосердно прорік Іван, а немилосердним він міг бути.

Отут вона й заридала. Сльози віялом сипнули із затьмарених очей, а ридання глухо струснули груди.

— То що? — підігнав він.

— Цього… не можу сказати…

— Отже, біситься через вас, — сардонічно розтяг вуста Іван.

— Так, — хлипаючи, призналася вона. — Але він хоче… обох… А я краще… полізу в ту петлю… але такого… Ні!

І він уперше за час розмови її пожалів. Принаймні поводилася так щиро, що підозрілива його натура не подала жодного застережного сигналу. І він, сам не знаючи чому, різко ступнув до неї і притис її голову до себе — заридала дужче.

— Гаразд! — сказав, відступаючи на попереднє місце. — Залишусь у вас, поки йтиме цей клятий дощ! Але потім піду! Чуєте?

Вона ствердно хитнула головою. Звела очі, і вони знову зустрілися поглядами, навіть довше їх протримавши, ніж годилося.

— Дякую, — тепло сказала.

Відтак звелася й попрямувала до дверей: зсутулена, прималена, але, здається, втішена. І вже на виході повернулася до нього й проказала:

— А ви не такий!

— Який це не такий? — перепитав, майже скрикнувши.

— Не такий, як ті… до вас! — І натисла рукою на двері. Безшумно розчахнулися, й Людмила ступила у прочіл. Але це вже була інша дівчина — та, що давніше: поставна і звабна, ніби в цьому невеликому, а може, й великому змаганні із ним перемогла таки вона. Проте одного не могла бачити: за нею пильно, сховано, але з холодною, аж замерзлою увагою стежив Іванів звір.

І тільки тоді Василевський почув дощ. Зрештою, той лопотів проздовж усієї розмови, як і цілий день, зробивши паузу, коли хлопець їхав сюди, ніби це було навмисне вчинене силою, котра керує дощами й невідь-чому була зацікавлена, щоб Іван таки повернувсь у цей дім. Тепер же дощ радів, голосно і вряди-годи постукуючи об бляшані дашки підвіконь, кидав схожими на кулеметні чергами об скло. Десь недалеко шумливо зливалася вода й вихоплювалася із хлепкотом із ринв. А загалом усе покривав гогіткий пошум. Іван услухався в нього з нервовою увагою, бо дощ невідь-чому його тривожив, хоч загалом Василевський був задоволений із того, як повівся в цій сцені; одне тільки було (отой жаль і притиснення до себе голови дівчини), що його турбувало, бо то вже не його перемога, а її. За те себе покартав, але годі сказати, що це йому неприємно. І, попри свою однолінійність, не міг не подивуватися, що ті самі події, пояснені різними людьми, Аркадієм Пастухом і Людмилою, можуть трактуватися так супротилежно; тож тільки тепер, запізніло, в ньому запрацювали остережні пункти. І перед ним постав простий умовивід: те, що в цьому домі плетуться сіті, безперечно, але чи тільки Людмила або Аркадій Петрович їх плели? А може, обоє, може, додати й третю мереживницю — Таїсію Іванівну? Щодо жінок плів сітку (можливо, й дві) Аркадій Пастух, а ще одну — супроти нього, Івана; Людмила плела, здається, також дві: супроти Аркадія Петровича та знову-таки — проти нього. Таїсія Іванівна, можливо, не плела сітки супроти дочки, але підпомагала, однак супроти Аркадія Петровича — очевидно; може, трошки й супроти нього, Івана, якщо вірити версії, що квартиранти в цьому домі потрібні як громовідводи. Тож усі троє ставали одночасно й павуками, й мухами. А він? Те, що був мухою для всіх, безперечно, але чи не видозмінювався часом і сам у павука? Бо отой звір, що в ньому вряди-годи прокидався, і отой мисливський вогник — хіба то не ознаки павука? Отож, по-недоброму подумав Іван, розбираючись з одежі, нехай не думають, що вони розумніші й хитріші і що легко його пожеруть! «Нехай не думають!» — аж скрикнув він. Бо він не з тих, хто дозволяє класти собі пальця в рота. Загалом не назвав би себе лихим, але чіпати його не можна, бо тоді й у нього може статися вибух.

Стулив до тонких губи, шумко влігся, відтак натяг ковдру до підборіддя, заплющив очі й почав чекати появи статичної картинки, яка мала ознаменувати початковий сон, який ввів би його в сірий простір, сірий або й чорний, без жодних дій та істот чи їхніх тіней, принаймні це засвідчило б,