Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

щодо ірляндців, індійських і англійських комуністів щодо питання національного відродження індусів, московських комуністичних підпільників у прибалтійських країнах і т. д. Лапчинський був зацікавлений критикою московських комуністів та їхньої політики в Україні, на підставі зібраних матеріялів. Про наші розмови з чужоземними комуністами я розповім при іншій нагоді.

В розмові з Лапчинським мені блиснула думка, що може з Москви пощастить мені втекти з большевицького «раю», і я охоче прийняв його пропозицію. Моя мрія дійсно сповнилася, замість вертатися в Україну, я виїхав через Лотвію, Балтійське море й Німеччину до Чехо-Словаччини, до Праги.

В Харкові я мав тоді ще одну цікаву зустріч; там жив тоді кол. прем'єр і міністер закордонних справ УНР Володимир Чехівський. Цілу зиму він просидів у тюрмі й перебув там сипняк, його я зустрів у клюбі УКП, куди запросив мене Лапчинський на розмову в справі виїзду до Москви. З Чехівським я був знайомий ще з тих часів, коли працював у Кам'янці у військовому міністерстві. З переконання він був соціялістом, але глибоковіруючою людиною. До большевиків він не виявляв ніякої ненависти, дарма, що вони мучили його цілу зиму в тюрмі. Як Ісус Христос навчав: «Любіть ворогів ваших», Чехівський ставився до своїх мучителів без злоби, хоч і не хотів мати з ними нічого спільного. Він подав був заяву до ЦК УКП про прийняття в партію. Йому відповіли, що він може собі бути віруючим, але мусить зректися пропаґанди релігії серед людей. Чехівський не погодився на це, і його до партії не прийняли.

В розмові я запитав його, чи він справді вірує в Бога. Чехівський відповів: «Так». — В якого Бога ви віруєте, в православного чи католицького? — питаю його. На це він сказав: «О, ні. Мій Бог зовсім не такий, яким уявляють його православні й католики. Це вища істота, вольова, наділена високим розумом, що створила світ, встановила йому закони й править ним за цими законами».

На питання, чи його соціялістичні погляди не суперечать вірі в Бога, Чехівський відповів приблизно так:

«В житті людини часто бувають такі моменти, коли вона має потребу почувати себе часткою Всесвіту, до якого вона належить. Заспокоєння цієї потреби людина находить тільки в єднанні з Творцем Усесвіту, Богом; те єднання дає нам молитва до Бога. Ні суспільна етика, ні мистецтво, ні наука не може заступити того, що ми находимо у вірі й безнастанному намаганні наближатися до Бога. Без віри життя людини позбавлене вищого сенсу, рації існування на світі». 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ З ЧЕРВОНОЮ АРМІЄЮ В ГАЛИЧИНІ

(липень-вересень 1920)

1. Перед протинаступом на польському фронті.

Від закінчення Всеукраїнського з'їзду Рад наш гурток галичан, що був тоді в Харкові, мав чимало роботи. Після того, як слідча комісія в справі «зради» галичан видала ухвалу, що 60% вини в переході двох наших бриґад до поляків падає таки на самих комуністів, які працювали в галицьких частинах, як політпрацівники, нам дозволено знову організуватися в галицькі формації для боротьби проти поляків. Але ж ми не могли братися до організації на більшу скалю, бо для такої праці було нас у Харкові дуже мало. Одначе ми створили окремий комітет для опіки над нашими вояками, оборони їх проти арештів ЧК та допомоги потребуючим. Бо саме тоді до Харкова прибув з Одеси транспорт (приблизно 600 осіб) галицьких стрільців, разом із цивільними громадянами, що перейшли були влітку 1919 р. в Україну та разом з нами переживали пекло т. зв. «чотирикутника смерти». Всі вони були арештовані в Одесі після подій на фронті в квітні 1920 р. Власне, це були недобитки наших людей, бо багато їх порозстрілювали чекісти в одеських тюрмах. Нерозстріляних довго тримали в тюрмах і врешті, на настирливі заходи поруч. УГА Семена Галицького вислали їх до уряду УСРР у Харків. Коли всі вже були посаджені в товарові вагони, то вночі, як люди спали, чекісти оточили поїзд і засипали його вогнем із скорострілів. Це було «прощання» одеських чекістів з нашими людьми. Тоді в цьому пеклі загинуло багато вояків УГА й цивільних громадян, між ними також жінки й діти. Одеська жахлива подія на залізничій станції була мініятюрою тієї великої трагедії галичан, які по подіях на фронті залишилися в Україні. Приблизну картину цієї трагедії дають численні спогади тих, що якось осталися живі й друкували ці спогади в календарях «Червоної Калини» з 30-х рр. та в інших календарях. Одначе ніколи, мабуть, не можна буде устійнити, скільки загинуло тоді наших людей.

Добрим янголом одеських в'язнів був згаданий вище пор. С. Галицький. Він щиро опікувався ними, заступався за них у ЧК, передавав в'язням білля, харчі, що їх жертвували наші одеські патріоти галичанам та своїм рідним, які були в тюрмі. Кінець-кінцем Галицький добився того, що ЧК вислала галицьких в'язнів до Харкова. Вони прибули туди зовсім пограбовані, без грошей, без будь-яких харчів. Ними треба було негайно заопікуватися, роздобути для них одяг, білля, взуття. Не легка це була справа. Тому наш гурток мав праці по вуха.

Всіх тих людей зібрали в одному пункті, і звідти вони ходили шукати собі роботи, щоб заробити на прожиток. З цим одеським транспортом прибув до Харкова колишній ком. бриґади УСС-ів отаман Осип Букшований. Його не було при УСС-ах цілу зиму, він десь роз'їжджав, але ніхто не знав, де й з якою метою. Схоже було на те, що комусь служить. Одначе він ніколи не згадував про це. Тому ми й не мали довір'я до нього й не втаємничували його в наші справи.

Незабаром після з'їзду Рад прибув до Харкова В. Винниченко з Відня. Він перейшов тоді на радянську плятформу й видавав у Відні комунофільський часопис «Нова Доба», а тепер приїхав до уряду УСРР на переговори в справі йоіго співпраці з большевиками; вимагав для себе місця в ЦК КПбУ, в Політбюрі партії та в уряді УСРР. Надіявся, що большевики приймуть його з відкритими обіймами. Про велике розчарування, що його зазнав Винниченко в большевицькій дійсності, я розповідаю далі.

На початку червня 1920 р. большевики почали несподіваний наступ на польському фронті. Дня 5 червня перша кінна армія під командуванням Будьонного, прорвала польський