Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

Кілька разів я побував на лекціях проф. Багалія в університеті. Після першої лекції я відрекомендувався професорові й просив його дозволу бувати на лекціях. Він зустрів мене привітно, в розмові гаряче цікавився долею нашої УГА; він знав про нас більше, ніж я міг сподіватись. Гаряче співчував нашій трагедії. На його пропозицію я після лекцій заходив до його кабінету, де ми могли розмовитись вільніше. Від професора я почув тоді, що в українських архівах є приблизно один мільйон недосліджених актів; коли б пощастило їх дослідити, то наші погляди на минуле України дуже змінилися б. Але для цього треба сотень учених і десятки років праці. Досі, напр., зовсім не досліджена мартирологія нашої національної церкви від часів Петра І. Тисячі наших священиків, що не хотіли визнавати над собою влади московського синоду, накиненої тим царем, замучено в підвалах московських тюрем. Але світ ще про це не знає.

Між українськими душпастирями багато було колишніх козаків, що по закінченні студій у київській академії ішли на Січ, довгі роки воювали за волю рідного краю, а на старші роки висвячувалися й були священиками у наших селах. Це були великі патріоти, що їх прототипа зобразив П. Куліш у своїй знаменитій «Чорній Раді» в особі полковника Шрама. Тоді наш нарід був дуже прив'язаний до своєї церкви, глибоковіруючий. Бо церква жила тоді турботами й радощами народу, з ним разом переносила всі удари ворога з півночі. Коли ж Москва стала надсилати своїх батюшок, які були донощиками поліції, її таємними аґентами, то наш нарід відвернувся від тих «казьонних батюшок», зненавидів їх і став байдужим до церкви взагалі.

В книгарні «Вукопспілки» я переглядав полиці з книжками й дуже шкодував, що не мав грошей на купівлю цінних для мене видань. Здобувся я лише на історію проф. Єфименкової та на її ж історію для дітей народніх шкіл. Є. Чикаленко в своїх «Спогадах» не дуже високо ставить цей твір, одначе він написаний з великою любов'ю автора до предмету і подає дуже важливі статистичні дані про занепад українських шкіл від часів Петра. Є там надзвичайно цікаві дані про притулки для сиріт при сільських парахвіях за часів тяжких козацьких воєн. По наших селах було багато дітей, що їх батьки загинули в тих війнах; селяни організовували опіку над цими жертвами воєн, закладали сиротинці, а священики заступали дітям батьків та вчили їх грамоти й піклувалися ними. Взагалі в «Історії українського народу» проф. Єфименкової знаходимо наочну картину утисків Москви над українською культурою, що була значно вища за культуру окупанта.

В книгарні «Вукопспілки» працював мій шкільний товариш, сотник УГА Роман Левицький. Він запустив величезну бороду, носив московську «рубашку», і я зразу й не впізнав його. Саме в 1920 році минало 15 років від нашої матури, і тоді мав відбутися наш перший матуральний з'їзд. Я був обраний в члени з'їздового комітету, тому запропонував Ромкові скликати цей з'їзд зараз же. Було нас два, тому й з'їзд міг відбутися зараз же. Ми склалися по 200 карбованців, купили 1 фунт хліба, посідали на наріжнім камені головної вулиці й, споживаючи хліб, пригадували собі різні пригоди з часів шкільної науки в коломийській гімназії; згадували наших учителів і товаришів, хто з них живий і т. ін. В таких обставинах нас побачив один старшина УГА; він приступив до нас і збирався говорити з нами, але ми попросили його відкласти цю розмову до іншого часу й не перешкоджати нам у «матуральнім з'їзді». Він з гумором перепросив нас і пішов у своїх справах.

При харківському університеті був колись звіринець; тепер він був майже порожній, усього кілька свійських травоїдів і один старенький лев. Він лежав нерухомо на сонці, видно, був дуже ослаблений і не мав уже сили обганятися від мух, що виїдали йому очі. Сумно було дивитися на цього здетронізованого царя звірів, що лаштувався вже йти слідами Романових.

Вдруге мені довелося бути в Харкові весною 1921 року. Це був щасливий випадок у моїм житті, що його мушу завдячувати доброті Божого Провидіння, яке вивело мене з большевицької неволі й привело до рідного краю. Про цей випадок я хотів би розповісти докладніше.

Никифор Гірняк

(Після втечі з совєтської Росії, Прага 1921 р., Чехія)

На протязі зими 1920-21 р. я працював у Губвідділі Наросвіти в Києві. Увесь той час томила мене тяжка ностальґія; в такому стані на весні 1921 р. зустрів мене один УСС, що постійно мандрував тоді між Києвом і Львовом та привозив нам звідти нашу пресу й вістки з рідного краю. Він розповів мені, що М. Галущинський мав недавно розмову з нашим колишнім шефом з років нашої служби в леґіоні УСС, з ген. Лямезаном. Галущинський розповів йому, що я є в Києві і дуже хотів би вернутися до рідні в Галичину. Лямезан запитався Галущинського, чи я не «почервонів», а коли цей сказав, що рішуче ні, тоді Лямезан сказав: «Гірняк може спокійно вертатись. Я накажу польським частинам на Збручі, щоб Гірняка, як тільки він появиться на кордоні, привезли до мене».[70]

На таку вістку я негайно покинув свою посаду в Губнаросвіті й таємно вирушив до Кам'янця Под., щоб звідти пішки йти до Збруча. Але в Кам'янці трапилась мені невдача, я мусів якнайшвидше тікати звідти, бо ЧК слідкувала за мною. Я поїхав прямо на Харків. Тут я випадково познайомився з Юрком Лапчинським, секретарем УКП (пізніше він був радянським консулом у Львові). Почувши в розмові зі мною, що я добре говорю по-німецькому, Лапчинський запропонував мені поїхати з ним до Москви, куди вибиралася делеґація УКП на 3-й конґрес комінтерну. Коли я завважив, що я не член УКП, Лапчинський відповів, що я буду перекладачем на німецьку мову; сам він добре говорить по-французькому, і ми зможемо порозумітися з делеґатами компартій різних західніх країн. Він хотів би в цих розмовах ознайомитися з політикою комуністичних партій Заходу щодо національних меншин, напр., англійських комуністів