Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Проте, мені шкода, до гострого болю в серці шкода бідного мого камрада Коваленка - худющу, малосилу, виснажену людину: я пропоную йому свою допомогу - до свого вантажу погоджуюся взяти половину його, і ми кількадесят кроків несемо кулемета вдвох. Але далі не витримуємо. В Коваленкових очах я бачу і вдячність, і глибоке співчуття його до мене, бо й мені тепер неймовірно важко. Він рішуче відбирає від мене кулемета, маршує з ним неначе бадьоро, щоб показати мені, що це йому "наплювать ", іще десяток кроків, і, нарешті, падає...

Такий незначний випадок не повинен зупиняти заведеної суворою рукою воєнної машини. Коваленка провідники негайно приводять до пам' яти прикладами, суворо відштовхують від нього мене, його заступника, і за мить ми знову йдемо далі - неначе нічого й не сталося - в довгому ланцюгу сірої, вимученої й лютої та недоброї людської маси, навантажені - я двома телефонними апаратами і котушкою з телефонним дротом на 500 сажнів, а товариш Коваленко - кулеметом із закладеною, зовсім непочатою стрічкою набоїв.

І так - три кілометри, п'ять, десять, двадцять... Але це ще - не "горе переможеним!.."

Тільки надвечір добираємось до якогось великого галицького села, де нашого, беззбройного тепер, колишнього війська набито, як іоселедців у діжці.

Ми з Коваленком здаємо в якомусь великому подвір'ї свій вантаж. Тут навалено військової здобичі цілі гори, а в глибині двору, вишикувані ладненько вряд, стоять цілісінькі, неушкоджені, колишні "наші" гармати - одна батарея, дві, три... Це ті самі, що не хотіли підтримати нашого духа бойового в сьогоднішній ранковій пригоді, невідомо для чого заощаджуючи набої, бо набої таки були - ось тут таки поруч - п'ять, десять, дванадцять двоколок із "зарядними ящиками" , і всі вони повні...

Гармати встигли довезти сюди якимись шляхами раніше, ніж дотупали ми.

В селі метушня, безнастанний рух, але в усьому чути залізну, непереможну руку воєнщини, порядку, дисципліни.

Нас хутко вишиковують перед якоюсь кухнею, ми з Коваленком, донестямки зголоднілі, легко зідхаємо, передчуваючи принадні смаки німецького варива (в крайньому разі, хоч кавою напоять, - шепоче блідими губами Коваленко), і ми бадьоро дивимося в наше безпросвітне майбутнє.

В черзі поволі починаються розмови - бадьорі, надійні. Маса наших полонених у цьому селі справляє на всіх певне вражіння. Здається мені, що й усі так само думали, як без кінця мріяв я:

- Раз стільки народу нагнали, значить - немає більше фронту, значить - не сьогодні-завтра мир.

Але минає чверть години, пів години, година ціла, а наша кухня стоїть непорушно - нам нічого не дають, і розмови, в міру спливання часу, набирають усе темнішого й темнішого забарвлення, поки не сходять на вислови повного песимізму:

- Хіба їм діло тепер до нас?

- У них і самих їсти нічого...

- Держи рота, - він тебе нагодує...

- Ох, і їсти ж, братіку, аж душа болить...

Коваленко мовчить, і я бачу тільки, яким жадібним, по-вовчому голодним, огнем блискають у вечірніх сутінках його глибоко запалі очі.

Мовчу й я.

Ще через пів години нас завертають ні з чим од кухні й розганяють по дворах.

У наше тісне подвір'я набили чоловіка п'ятсот і наказали лягати спать негайно.

Тут, серед двору, на мокрій землі, полягали, щільно попритулювавшися один до одного...

...Місяцю-місяченьку! Коли б ти не так високо, та коли б ти не черстве сферичне тіло, а пухка... та ні! Коли б ти хоч давня, зачерствіла й цвіла паляниця...

...Зорі мої, зорі золотії! Коли б ви не так високо, та коли б ви, зорі, на шматочки звичайних житніх сухариків перетворилися, та коли б із вас, зорі, лагідний дощ на змучену землю, на наші засмажені уста, до наших порожніх шлунків...

Угрівшися коло Коваленкового боку, дрімаю і чую, як шепоче напівсонний мій камрад:

- Ох, і їсти ж, братіку, - здається, німця без соли з'їв би...

Ранком підіймають на ноги вигуки вартових:

- Авф! Авф! (Вставати! Вставати!).

- Чого вони гавкають? - питає Коваленко, пробуючи жартувати.

Але я бачу, що з тими жартами йому непереливки... Коли б підійшов якийсь благословенний із тих гавкалів, та, як милостиню, подав хоч малесенького сухарика, здається, Коваленко, та й не він тільки, заплакав би сльозами радощів, і ті гавкання, без ніяких заперечень, визнав би за дзенькіт срібних дзвоників, чи за солов'їне тьохкання над затуманеною повноводою рікою...

Та нема й близько таких благословенних. Нас провадять селом і для чогось спиняють поблизу церкви, коло священицької садиби. Тут - штаб. На ганку купка наших офіцерів. Пізнаю своїх, бачу капітана Орло. Він, спитавши дозволу якогось набундюченого обер-ляйтенанта, сходить із ганку до нас, стає перед нашою лавою в позу проповідника й починає промову.

Чулу, теплу (може, це йому так здається), патріотичну промову на тему про те, що от, мовляв, братці, кінчилася для нас із вами війна ганебно, але ми й у полоні не повинні забувати, що ми - солдати "доблестної російської армії", мусимо гідно поводитися, слухатись нового свого начальства й пам'ятати, що наша невільна "зрада" (?) батьківщині - це Божа на нас кара... На очах капітанові виступили й покотилися вниз, аж на пишні вуса, рясні сльози...

Потім він прощався з нами. Підійшов і до мене, пригорнув і поцілував.

- Ой,