Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

готове. Гукає він з вишки і викликає двох – чия черга. Зразу лізе лише двоє, щоб своєю вагою не звалити вишки. Тремтять ці цілком можливі жертви, але лізуть. Слідом за ними на мотозку подають бабу. Дріжать руки, хитається руштовання, хилиться сама свая. Коло неї з берега моцуються всі: одні припирають її до перекладин, другі мотузами нагинають у протилежні боки. А оті втрьох б’ють, скільки сили й зручности підняти на малому руштованні 10 пудів, непевні за кожну хвилину.

Я був 6 разів першим і пережив ці хвилини. Як глянеш на низ – жаром і холодом обвіє. Не знаєш, чи бабу підіймати, чи виміряти місце, куди б скочити на випадок біди. А вона може наступити щосекунди… Слід лиш з низу комусь смикнути, чи нерівні сили поставити, прорветься десь мотуз, чи порсне на низ, зломиться бодай один бік у руштованні, смикне один з нас трохи сильніше, поховзнеться хто на вкритім ледом і ховзькім руштованні – і з нас усіх мокрого місця не залишиться…

Отже думати є над чим: не один щиро хрестився, а дехто навіть переказував останнє слово жінці. Бувало так, що довго сперечалися, кому другому й третьому лізти, всякий отягався. Вже четвертому не так страшно: свая вбивається на 1 – 1 ½ метри, а головне – випробоване руштовання. Ще лекше лізти п’ятому й шестому. Проте ніхто не гарантований, що злізе живий. Як-не-як – до низу метрів 10 – 12, а під ногами метрів 2 – 3 глибока річка й кругом сніг.

Таких свай мали вбити 64, а кожному припадало пересічно 170 ударів. Стукнути 170 раз 10-пудовою вагою та ще на клаптику руштовання, де не то розташуватись, а ноги 6 людей ледве поставлять, – це щось значить. На довго зісталася жива картина: серед білої низини, на висоті 4 – 5 метрів над рівнем долини, а 10 над білою смугою закритої води, стоїть, цупко вхопившися за руки баби 6 тремтячих постатей і, напинаючися зі всієї сили за командою «раз – два взяли», піднімають і спускають з притиском бабу на верхівку сваї.

Гупанина коло одної сваї тягнеться 3 – 4 години, щоб аж до «отказу». Поки прийде той так очікуваний «отказ», то ноги задубіють до того, що вже й поступитися не можна. А мороз, вітер на висоті вдвічі холодніший. І з якою радістю приймали оте «годі». Після баби маєш півгодини відпочинку. Та що тієї півгодини. В звичайних умовах за витрачених 3 – 4 години енергії серед жахливої непевности та напруження, чоловік потребує зо два дні відпочивати.

Друга важка робота – довбати ями на сваї. Вона не викликала страху, але тяжча: я не міг більше, як 5 разів ударити. Мене заміняли старики, а я обов’язаний був за них лізти на руштовання. Наш денний урок – забити 3 сваї. Часом попадався камінний ґрунт, урока не виконували й затримувалися до темної ночі.

Увечері почули сумну вістку: забило лісоруба з Проскурівщини Дьохтяра. Покійник стояв позад сосни, як її рубали; падаючи на зрубану недалеко ялинку й підскочивши стовбуром, вона підкинула його на метрів зо три; упав на пень і не поворухнувся.

6 березня.

Листонош приніс новину: збудували на 12-м карцер – таку хатину, як парня. Хто провинився бодай за дурницю, кидають туди босого. Долівка в карцері спеціальна: щоб було твердіше, щовечора поливають сніг водою. Босий в’язень скаче по леді, як на голках. Після певного часу приходить конвоїр і питає: – Каєшся? – Покаявся – виводять; мовчиш – тримають ще.

Сьогодні з розводу забрали чотирьох. Не хотіли йти на роботу: в одного чоботи геть обірвались, другий пропалив свитку. Їх роздягнули зовсім голих і вкинули. Двох за півгодини стали кричати, що підуть, а двох ще він покинув. Один, кажуть, ліг на лід і не вставав. А конвоїр-катюга тільки час до часу підходив до дверей та питав, чи не пече. Серед в’язнів обурення велике. До чогось це напевне доведе.

7 березня.

Сталась цікава пригода. Пішло наших трьох по сухі дрова на гору. По якімсь часі чуємо наглий крик:

– Гвалт, рятуйте! конвоїр, гвалт…

Всі кинулися в той бік, ухопивши, що попало. З лісу дорогою гнався засапаний німець-кольоніст Гартенберг.

– Що таке? – питаємо.

– Мед… медв… там… Бойка… біжіть, рятуйте…

Було ясно. Пустилися щодуху, а попереду конвоїр з багнетом. За кроків 15 побачили слід у бік, а недалеко від дороги таку картину: Бойко лежав нерухомо, а над Гудзом стояв здоровенний вуйко й видирав з кожуха пасма.

– Боже мій! – зжахнувся передній Ярошенків. – Конвоїр, скоріш на мушку, та беріть уверх, може ще живий.

– А он і Бойко лежить. Господи, невже задушив обох? – жахалися.

Гримнув вистріл і вуйко повалився на бік. Ми кинулись до людей.

– Стій, стій, з голими руками не підходь, може він жартує, – перестерігав Бурятинський.

З багнетом напоготові ступав конвоїр до медведя. Йому було не до жартів. Куля поцілила в голову й мозком скропила сніг. Обступили людей: Гудз був незачеплений і зразу став на ноги, як його підняли. Бойкові все лице розчавлене й скрівавлене, що не пізнати. Старий довго не міг прийти до себе. Аж як принесли до вогню й розігріли, він очунявся й став у перестрасі розповідати.

– Ішов я спереду, потапаючи в снігу. Видивився сухий пень і до нього. Щойно я стукнув сокирою по пні, як звідтіль вискакує страшидло. Чи вдарив я його, чи ні, аж мазнуло мене по пиці. Я й пам’ять стратив.

– А я йшов слідами за дядьком Бойком, – продовжував Гудз, – і побачив медведя аж тоді, як Бойко впали. Я так злякався, що й обернутися не міг – зашпортнувся і впав – закаменів. Чув ще, як вуйко наступив лапою на черевик, а далі вже не пам’ятаю.

Ми слухали й реготалися, що випадок щасливо скінчився. Навіть з прибутком. Коло нас лежав тельбухатий вуйко. Вичерпавши оповідання, ми стали міркувати, як цього напастника найкраще використати. Хотіли зразу патрошити, але не було ножа. Відложили на завтра. Конвоїра просили йти неодмінно з нами (він таки хлопець нічого), взяти ножа, вкрасти соли, а Гудзові, як пострадавшому, роздобути казанок і жарити цілий день та частувати.

Затягнули вуйка в бік, накрили снігом і в піднесеному настрої вертали до дому. Один дядько Бойко ніс біль в зав’язаному носі (сам на пункт іти боявся).

Все шатро з цікавістю вислухало нашу оказію. Прийшов навіть рукраб, розпитувався та замовив порцію печені.

8 березня.

Апетит наш трохи урвався. Тільки-що ми прийшли на міст і почали пороти, приїхав санками дижурний з трьома в’язнями з хозкоманди. Хотіли сучі сини забрати медведя й патрошити на пункті. Ми вперлися не дати. Особливо протестував Гудз.

– Я мало життя не поклав, та щоб не наївся?! Не дам, щоб не знаю що. Тут уже ніякий усевлонський закон мене