Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Філемон узяв її за руку.

— Ні, — заперечила вона, — будь ласка.

Від чоловіка, що читає власні листи, Бавкіда не хотіла поцілунку; вона не довіряла йому, думала, ніби знає його, а тепер сидить перед чужим...

Як жити далі?

Бавкіда захворіла, але не тяжко, гарячка й головний біль, в усякому разі лишилася в ліжку, а я варю чай, стою на кухні й думаю про свою роботу, аж поки закипає вода, потім сідаю на край ліжка — Філемон і Бавкіда, як і написано в книжці. Я вірю в аспірин, але не знаходжу його. На Бавкіду шкода дивитись, і вона просить, щоб я пошукав у її сумці. Вона дозволяє мені, просить мене, бо почувається кепсько. Але в кімнаті її сумки немає, шкода, її сумка десь у вітальні. Я віддавна дивувався повному хаосові в її сумці, тож якби наосліп намацав аспірин, як чекала бідолашна, то було б справжнісіньке диво; я спробував, але дива не сталося. Зате я знайшов: ключ, банкноти, губну помаду, хусточки, паспорт, духи, монети, ще одну помаду, рукавичку, авіаквиток, футляр із пінцетом, монети різної вартості, два квитки до одного музею в Мюнхені, кулькову ручку, посвідчення водія, гребінець, сигарети, коробочку пудри, рахунок із готелю «Vier Jahreszeiten» — номер на одного із ванною, ключі від машини, вирізку з газети, сережку, лист із данськими марками і позавчорашньою датою, адресований до запитання, лист розрізаний...

— Філемоне, — кажу я, — прочитай!

Це було б надто просто.

— Так, — кричу я, — я знайшов!

Невдовзі я вже знову сиджу на краю ліжка з порожньою склянкою від води в руці, а друга рука лежить на її гарячому спітнілому чолі...

Філемон непередбачуваний.

За день до її від’їзду в Гамбург він раптом вважає за доречніше, щоб вона поїхала сама, раптом його осяяло, і це осяяння радісне, він переконав себе: їхати тепер до Гамбурга, якщо покласти руку на серце, мені аж ніяк не випадає. Ні, каже, вона, тоді я теж не поїду. Чого б це? Ні, каже вона, в усякому разі не в Кампен. Таж це безглуздя, каже він, повір мені, для тебе було б добре побути тиждень у Кампені. «Без тебе?» — запитала вона, і тут слід звернути увагу, як щиро вона благала його. Невже він сподівається, що вона не вірить сама собі? Це було б дурницею. Чому це не завдає йому мук? Не завдає. Що це? Хитрощі? Глум? Цього й близько немає. Що він намірився робити? Працювати. «Що я маю робити в Гамбурзі?» — запитує він, і на цьому вони й зупиняються, наступного для він везе її в аеропорт, радісний без ніякого прикидання; Кампен — це здоров’я, тут усе зрозуміло й правильно, не треба нічого пояснювати...

Ніякого іншого розв’язку немає.

Дуже просто: простір для гри...

аж поки раптом уранці дзвонять у двері, Ліля ще спить, я йду відчиняти, за дверима стоїть молодик, що його, як на мене, я одразу впізнав, дарма що ніколи не бачив. Я прошу заходити. Я радію, що вже одягнувся, дарма що без краватки. Він заходить і без вагань дістає люльку. Цього мені й уявляти не треба, бо він однаково не дістає її. Лише стоїть та всміхається, довготелесий чоловік, молодий у порівнянні з нами, студент із піднятим угору волоссям, або танцюрист, але без бороди, немає й піджака. А от чи гарний він, я сказати не можу; він — не Гидунчик. Його погляд не має ніякої сили наді мною, але й прийшов він не до мене. Я запитую, чи має він багаж. Його відповідь плутана. Але, каже він, він не хотів би заважати, він може прийти знову об одинадцятій. Мабуть, лишив свій багаж в аеропорту, щоб мати обидві руки вільні для Лілиного багажу, а він буде чималий, якщо вони летять до Уругваю. Плаща молодик теж не скидає. Він трохи збентежений, але, мабуть, лише через мене; можливо, вона написала йому, що я влаштовую сцени. Я опаную себе, я приголомшу його, але це нічого не змінить, він, здається, знає, що Ліля ніколи не зможе сказати «ні», як погляне йому у вічі. Отож не тягнімо час! Я просто запитую: «Ви хотіли б бачити Лілю?» Він сміється з мого традиційного тексту. Я додаю: «Ліля вдома! — А потім, ведучи його до спальні: — Прошу». Останнє слово звучить трохи гостро, тож молодик не знає, що йому діяти. Невже його полишив доленосний порив? Він і далі йде за мною, з люлькою в руці, яку тепер, коли я постукав, ховає в кишеню плаща, мабуть, щоб обидві руки були вільні. Тієї миті, стукаючи в двері, я не знав, чому я так чиню, навіть не здогадувався, виконував, мабуть, єдину можливу дію, і мені навіть серце не гупало. Я ще раз постукав у двері, атож, щоб моя Ліля не злякалася, атож, щоб я своїми манерами володаря не зробив себе посміховиськом перед молодиком, який знає, що в коханні, звичайно, немає власності. Отже я стукав. Жодної відповіді. Потім легенько натиснув на ручку, щоб не розбудити Лілю шумом, такого вона взагалі не терпить. Гість мав би звернути на це увагу. Чому він тепер стоїть на порозі? Я запалив світло, бо штори були ще закриті. Невже він не знав, що спальня в нас спільна? Бачу, він і справді видається спантеличеним, бо інакше не пхав би знову до рота своєї люльки. Як і завжди, коли Ліля не хотіла, щоб її будили, вона перевернулася на другий бік, я взяв її за плече. Настала пора для дійсності, моя люба, пора для дійсності! За якусь мить вона хоч-не-хоч таки потяглася в ліжку. Я гукнув: «Лілечко! — А оскільки вона ще не бачила на очі, додав: — Айнгорн приїхав!» Я говорив, наче дитині. «Хто приїхав?» — запитала вона, позіхаючи, і студент у розстебнутому плащі, студент і танцюрист, що, здається, чекав чогось іншого, поводився так, наче й не знав ні про що, люлька знову опинилася в нього в руці, Ліля, проте, скрикнула, наче в кімнаті стояв сажотрус, і тим криком було єдине слово: моє ім’я, що, як на мене, майже не мало нічого спільного з ситуацією. Я засміявся, але одразу опанував себе. «Вибачте!» — кинув я, виходячи з кімнати, а потім замкнув двері зовні, сунув ключа в кишеню штанів, поволі обурюючись тим, що я справді наважився на вчинок,