Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

я не просто подумав, а діяв, зняв свою краватку з дверей ванни, зав’язав її, взяв піджак і зупинився, щоб пересвідчитися, чи лежать ключі від машини в кишені штанів, постояв, а оскільки нічого не сталося, одразу пішов і сів у машину, не кваплячись, запустив мотор і поїхав. Був сонячний ранок, тож я їхав із відкритим верхом, вітер куйовдив волосся, я курив люльку, тримаючи кермо тільки правою рукою, курив люльку, а ліву руку звісив через дверцята машини, що тихо й повільно котилася між краєвидів: я мав час. Якесь прикре відчуття, що не дало мені й далі курити, сумнів, що опанував мене й водночас спонукав їхати швидше, раптовий сумнів, чи незнайомець, замкнений із Лілею, справді той чоловік, про якого я думаю, владно й повільно, немов жандарм, що обігнав мене, спонукав мене зупинитися на відкритій ділянці, щоб я дав собі звіт перед власного підозрою. А якщо це не він? Я не мав жодного доказу, що це він, справді, жодного. Звідки я маю знати, який насправді той Айнгорн? Я схопився за кишені штанів: у правій і справді лежав її ключ від кімнати. Мені не приснилося. Якусь мить я вдавав, ніби думаю. Власне, про що? Сигарету, яка мала б мене заспокоїти, я викинув, перш ніж запалив її, ввімкнув задню передачу, крутнув кермо обома руками, перемкнув передачу й дав газу, наче швидкістю можна було покласти край цій пригоді... Двері до спальні розчахнуті, кімната порожня, вони обоє сидять у вітальні, Ліля в синьому халаті, а він тим часом уже зняв плаща, що лежить тепер згорнений на колінах: молодик, що вивчає медицину, але хотів би до театру й дослухається до Лілиних порад, спершу він був трохи спантеличений звичаями нашого дому, але не дозволяє собі звертати на це увагу. Розмова, що її Ліля веде з такою безсторонністю, яка змушує забути про її негліже, триває ще півгодини. Коли студент пішов, вона каже:

— Я йду від тебе.

За тиждень по тому (на жаль, розмови, що є зайвими, годі викреслити з життя) Ліля пішла: вона не може жити з божевільним, і я розумію її почуття.

Як допомагає зір!

Я сидів на бильці крісла і грався коркотягом. Усі, м’які меблі накриті білою тканиною, попільниці — чисті, вази на квіти — порожні, щоб ніде не смерділо гниллю, я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Килими згорнені, віконниці зачинені. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, дамську білизну, що вже не влізала у валізу, а з другого боку — краватки і мої піджаки; внизу в шафі стоїть моє взуття, почасти з колодками всередині, вишикуване, немов для переклички. Всі двері розчинені, в кухні з крана капає вода, а загалом тихо, як у Помпеях. Я й далі сиджу в плащі та капелюсі, запхавши обидві руки в кишені штанів. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів і намагатись уявляти собі, як тут жили колись люди, перш ніж їх присипав гарячий попіл. Усе ще тут, тільки життя вже немає. Довго тут не просидиш. У ванні ще висить її синій халат. Я не знаю, що сталося насправді...

Ми ще сидимо коло каміна, минула північ, я вже давно нічого не казав. Ліля за розгорненою газетою, яку тримає обіруч. Я щасливий, що й далі тримаю в руці склянку від віскі, дарма що порожню. Ліля позіхає, а полум’я над жаром у каміні знову погасло. Пора спати. Я точно пам’ятаю, про що ми розмовляли наприкінці:

— А ти читав?

— Так, — відповідаю, — читав.

Пауза.

— Ні, — вихоплюється в неї, — як тільки можна отаке!

Вона має на увазі вбивство.

— Ти можеш собі уявити, — запитує вона, — навіщо таке коять? Який жах!

— Так, — кажу я, — я читав.

— Слухай, — питає вона, — а віскі ще є?

— Лілю, — нагадую я, — я тобі щось сказав.

— Вибач! — каже вона, і я бачу її обличчя, коли вона запитує: — А що ти сказав?

Нарешті вона опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере своє віскі, щоб слухати і запитувати:

— А що ти сказав?

— Я сказав, — повторюю я, — сказав, що читав.

— Хіба, по-твоєму, це не жах?

— Еге ж...

Відтоді ми мовчали.

— Що ж, — каже тепер Ліля, — ходімо спати!

Я лишаюся Ґантенбайном.

Я запитую себе, про яку роботу може йтися для Ґантенбайна, щоб він задля тієї роботи не був змушений відмовитися від своєї ролі сліпого, і тут, здається мені, є багато можливостей, наприклад, він може працювати екскурсоводом: Ґантенбайн, устаткований окулярами для сліпих і чорним ціпком, стукотить ним по мармурових сходах Акрополя в центрі групи туристів, Гантенбайн як єдина людина наших днів, яка не тільки бачила все, що бачать туристи, ні, і то не тільки колись у фільмах чи на фотографіях — вони нічого не сповіщають людям, що вони бачать тепер праворуч або ліворуч, — а й розпитує їх потім, і вони змушені, присилувані його запитаннями зображувати йому словами, що вони бачать самі. Інколи Ґантенбайн сідає й обтирає спітніле чоло: він не дає людям помітити того, чого ніхто з них не бачить. Вони клацають фотоапаратами. Ґантенбайн не бачить, що там можна так довго знімати, й натоптує люльку, аж поки вони наклацаються. Його запитання зворушливі. А чи всі колони Парфенону мають однакову висоту? Він не йме віри, тож має причини змусити їх відповідати. А чи відстань між тими колонами всюди однакова? Кожен прагне догодити йому й міряє. Ні! Ґантенбайн не здивований: адже давні греки були не сліпі. Часом люди не можуть дати собі ради — так багато запитань ставить їм Ґантенбайн, запитань, на які годі відповісти фотоапаратом; він не бачить автобуса, який чекає групу, щоб повезти її ще на мис Суніон; він удає, ніби на нього не чекають; натикається на наступний стовп і вдає, ніби він чекає людей, які не годні надивитися на той Акрополь. А передусім Ґантенбайн привертає увагу групи тим, що він не захоплюється. Який жаль, що Ґантенбайн не може бачити всього! Він сидить на уламку колони, наче й не на Акрополі, зосередився лише на люльці, знудився, і його ніколи