Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

— На щастя, коли спекотно, то комарів набагато менше, Аранк так і не дав мені мазі проти цих кровососів, про яку якось казав. Правда, у нас так і не було нагоди знову про неї поговорити, — зауважила Олена, витираючи лоб.

Абіґаль і собі втерла лоб. З неї теж лився піт. І доки поправляла солом’яного капелюха, який захищав її від сонця, вона уважно дивилася на свою подругу, яка старанно клала лохину до кошика.

— Ти ніколи сама не кажеш, та, гадаю, тобі бракує Александра Лявальєра.

Олена випросталась і подивилася на подругу безмежно сумними очима.

— На жаль, це кохання неможливе. Він навіть не намагався знову побачитися зі мною. В індіанському селищі він уточнив, що має до мене почуття як до друга.

— Він тебе по-справжньому кохає.

— Як ти можеш бути впевнена?

— Коли він звинуватив Петра, його голос був таким емоційним, що не лишилося жодного сумніву в його почуттях. Якщо ти не зауважила, то ти одна така! Усі, хто був того дня на причалі, все зрозуміли. Щоб кинути таке звинувачення перед комендантом табору й отим натовпом, який зібрався зустріти тебе, потрібно було мати більше, ніж сміливість. Потрібно було багато любові.

— Може, то була жалість...

— Повір моєму досвіду, Александр Лявальєр закоханий у тебе.

— Клята війна! Мені виповнилося дев’ятнадцять у травні, а життя видається мені довгою долиною зі сліз. На щастя, є Віталій, якби не він, то я, мабуть, кинулася б з причалу у воду.

— Ніколи не роби так, моя люба! Суїцид — це безповоротне розв’язання минущої проблеми. Одного дня війна закінчиться, і життя увійде у свої права. Ти — прекрасна жінка, достойна Александрового кохання, а не його жалості.

Їхню розмову перервав сержант Лєпін, яки з’явився в компанії Розен. Олена підвелася й побігла до своєї індіанської подруги, яку вперше побачила за більш як два з половиною місяці, відколи повернулася до Спіріт Лейку.

— Мені тебе бракувало, — запевнила вона. — Коли солдати прийшли за мною до вашого табору, я була такою безпомічною, що навіть не здогадалася подякувати вам — Аранку, Соканон і тобі. Ви врятували мені життя. Дякую! І найбільше дякую за Віталія, бо загадуюся над запитанням: що б із ним трапилося, якби він лишився сам із Тефаняками.

— Як ти почуваєшся після того, як повернулася до них? Вони тобі не надто досаждають? Особливо Петро...

— Тефаняки поводяться ввічливо щодо мене й Віталія, а Петро зрідка щось нам каже. Потрібно визнати, це нелегко терпіти щодня, особливо якщо врахувати, скільки нас живе під одним дахом. З іншого боку, така скупченість захищає нас від гіршого, я впевнена. Менделі й Новаки загадуються щодо нас, я бачу, але уникають розпитувати.. На щастя, в нашому бараці всі ліжка односпальні, бо якби я мала спати поруч із Петром — це було б нестерпно.

— Мені шкода тебе, та будь стійкою, час лине, і мир колись настане.

— Так, ми вже поговорили про мої проблеми, — сказала Олена. — Ти мені якось казала про свої плани. Ти почала їх утілювати?

— Так, із початку літа я працюю разом з Орфою Дюран, повитухою з Амоса. Соканон навчила мене допомагати жінкам під час пологів, та я можу навчитися дечого і в білих. Узимку, коли ми переходимо, буваємо далеко від села й маємо покладатися на самих себе. Тож жінкам потрібен хтось, хто їм би допоміг.

Абіґаль звернулася до сержанта Лєпіна.

— Я вперше бачу вас у цивільному. Ви були у відпустці?

— Точно! Маю одну перевагу. Мій брат із сім’єю живе поряд з Амосом. Товариші мені заздрять, бо більшість із них змушені лишатися в таборі, навіть коли мають дозвіл піти.

Він повернувся до Розен і взяв її за руку.

— Коли закінчиться війна і я зможу покинути армію, ми з Розен вирішили одружитися.

— Вітання! — вигукнули обидві жінки хором.

— Приємно бачити ваше щастя, додала Олена, рада за друзів. — І коли ви так вирішили?

— Цього тижня, — мовила Розен. — Ви перші, кому ми сказали. Знаємо, що буде нелегко, шлюби між білими й індіанцями не вітаються.

— У мене є земля поряд із ділянкою брата. Ми облаштуємося там. Я сьогодні возив Розен показувати її.

Доки Абіґаль випитувала в Розен подробиці, Олена відвела Етьєна вбік.

— Ви хоч іноді бачите Александра? — наважилась вона запитати.

— Так, я бачив його сьогодні перед тим як поїхати з Амоса.

— Як він?

Сержант заговорив довірливо.

— Найперше змусив мене пообіцяти, якщо я вас випадково побачу, то передам, що він думає про вас.

Олена заплющила очі й насолоджувалася відповіддю.

— Я не маю вам цього казати, щоб у вас не з’явилося необґрунтованих сподівань, але знаю, що він шукає шляхи, як витягти вас із табору. Поки що результатів мало, бо полковник особисто приїхав сказати Лявальєрам, що більше не хоче, щоб їхній син постачав товари до Спіріт Лейку, або ж він сам стане там в’язнем.

— Лявальєри переживають за свого сина. Я їх розумію.

— Так, вони його пильнують. А ще не хочуть сваритися з військовим керівництвом. Бо завдяки армії їхнє підприємство процвітає.

— Звичайно, викликати вогонь на себе для них було б нерозумно.

— Ви знали, що старший брат Александра воює у Європі?

— Ні, не знала.

— Для Імельди всі ви, чужинці зі Спіріт Лейку, саме ви відповідальні за те, що точиться війна. Для неї немає жодної різниці, а через те, що її син цікавиться вами, ви стали першою в списку тих, кому не подають руки.

— Не можу засуджувати її. Вона намагається його захистити.

— Потерпіть, Александр кохає вас, — підбадьорив її Етьєн. — Якщо бажаєте, я можу передати йому вісточку від вас.

— Скажіть йому, що я постійно про нього думаю. І я впевнена, що одного дня...

Її фразу перервала поява Віталія, за яким ішов Толя. Хлопчаки бігли щодуху.

— Привіт, сержанте Лєпін, — прокричав хлопчик, видираючись схилом, що вів до поля лохини.

— Як справи, чоловіче? — поцікавився солдат.

Віталій йому не відповів. Явно наляканий, він повернувся до сестри.

— Петра арештували, — кинув він задихано. — За ним приходили два солдати.

— Що? — вигукнула Абіґаль. — Ти певний?

— Так, вони наділи йому кайданки й повели із собою.

Забувши по свій кошик із лохиною, Абіґаль кинулася в село. Якщо Петра арештували,