Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Без пригод повернувшись назад до маєтку, першим я звертаю увагу на Хальфа. Він стоїть біля конюшні з чимось в руках і вочевидь чекає на мене.

— Ось, магічний посланець приніс півгодини тому, — промовляє він і простягає мені чорний шовковий згорток, схожий на конверт, скріплений сріблясто-сірою печаткою з магічного сургучу.

Погано. Дуже погано. Але все ще є надія, що це просто повідомлення про результати якогось додаткового розслідування чи засідання суду, де розглядалась загибель мого чоловіка.

— Як він виглядав? — рівно запитую я, роздивляючись згорток з усіх сторін. 

— Величезний крук, — лунає похмура відповідь. — Скинув мені конверт і розвіявся.

На лицьовому боці, срібними чорнилами по чорному шовку — єдиний напис: леді Ерзебетті Арід-Латойр, особисто.

Тобто, ніхто, крім мене, не зможе відкрити цей лист. Ми обидва знаємо, що це значить. Посланців-круків розсилають маги-слідчі. Невже знайшли вбивцю Ріхарда?..

Я все ще сподіваюсь на краще.

— Передай це Ліні, будь ласка, нехай подрібнить для вечірнього чаю.

Кивнувши, Хальф приймає з моїх рук пучечок м'яти та йде геть. Я ж стою посеред двору та задумливо верчу в руках конверт з можливим викликом до столиці або повідомленням про приїзд слідчих прямо сюди.

Прочитати прямо зараз чи піднятися нагору, покликати Ліама, після чого ознайомитись із вмістом разом?

Тривога, що поселилась десь глибоко в грудях, вимагає відкрити згорток тут і зараз. Раптом я дійсно зарано переполохалась, і всередині немає нічого загрозливого. А якщо і є, то це можна буде обговорити з привидом і ввечері. Якщо вже йому так хочеться тримати дистанцію — то хто я така, щоб цьому заважати?

Мої руки майже не тремтять, коли ламаю печатку. В ніздрі б'є смолистий запах сургучу — звісно, магічна мітка зачарована. Після її руйнування конверт піднімається в повітря та розгортається сам. Всередині, на відрізу чорного шовку лежить невеличкий аркуш пергаменту.

Стільки церемоній заради якоїсь нотатки.

Я беру пергамент до рук та пробігаю очима бездоганно рівні рядки ідеально струнких літер, зібраних в слова, чий сенс я осягаю лише тоді, коли перечитую лист вдруге.

Це ввічливе повідомлення з проханням нагадати лорду Себару Арінтійському — якщо той знаходиться поруч — про важливість надання точної адреси, за якою він зможе приймати вісників. Якщо ж шановного повіреного при мені немає — від мене очікується відповідь, де і коли бачила його востаннє. Вісник її передачі прибуде завтра на світанку. Дата й особиста магічна печатка дізнавача, що допитував мене з приводу загибелі Ріхарда.

Поки що нічого небезпечного. 

Поки що.

Принаймні, до того моменту, поки я не буду змушена збрехати у листі-відповіді. Але у мене є час до світанку і, відповідно, можливість порадитися з Ліамом стосовно того, що писати та й чи робити це взагалі.

Заспокоївшись цією думкою, я повертаю пергамент на відріз шовку, і той плавно опускається вниз, на мою підставлену долоню.

Що ж, хоча б лист без самознищення, а то бувало, що й спалахували прямо в руці. Один зі слідчих любив таким чином зберігати секретність своїх численних повідомлень. Хоча я так підозрюю, його скоріше тішив мій переляк кожного такого разу.

Відірвавши погляд від листа у руці, я бачу Ліну, що запитально дивиться на мене вже бозна-скільки часу. 

Що мені їй сказати? З огляду на те, що про обставини отримання цього послання вона напевно вже проінформована своїм чоловіком.

Мабуть, краще сказати правду.

— Лист зі столиці, — наблизившись, рівно повідомляю я. — Слідчі за справою про вбивство Ріхарда не можуть зв'язатись з паном Себаром. Просять мене передати йому, щоб він надав адресу, за якою надсилати магічних вісників. Або розповісти, де і коли я востаннє його бачила, якщо його немає поруч.

В широко розплющених очах покоївки я бачу страх. Мені теж і тривожно, і страшно, але поки що це вдається приховувати. От тільки чи вистачить мені сил тримати себе в руках в присутності Ліама?

Не впевнена. Особливо, якщо перед цим нервуватиму решту дня.

Я маю його побачити. Не ввечері, прямо зараз.

— Я до себе. Треба… порадитись, — багатозначно вказую очима вгору.

Ліна з розумінням киває і першою заходить всередину. Я йду за нею і, не зупиняючись, прямую до дверей, що ведуть до зали. Звідти — сходами нагору. Перетинаю майданчик і опиняюсь перед дверима своїх покоїв. Глибоко вдихаю і, зім'явши в рукавах шовкову тканину разом з аркушем пергаменту, штовхаю двері.

В спальні очікувано порожньо. Якщо привид і відчув моє хвилювання — то явно не звернув на це уваги. Отже, доведеться кликати.

— Ліаме, — тихо промовляю я, — проявись, будь ласка. Треба дещо обговорити.

Відповіді немає. Окинувши поглядом спальню, я вирішую сісти в крісло та трохи почекати. Невідомо, скільки часу треба привиду, щоб отак явитися… за викликом. З нервовим смішком я допускаю в голові думку про те, що можна було б спробувати принадити його перевіреним методом… Але одразу сама ж роблю висновок, що це вже було б занадто для нас обох.

Та й реакція на мене в лісі була занадто красномовною для того, щоб дати зрозуміти — не варто квапитись. Привид примудряється демонструвати власну норовливість і тут.

В задумливому очікуванні минає кілька хвилин. Щоб згаяти цей час, я перебираю пальцями відріз шовку, мимоволі насолоджуючись його прохолодною гладкістю. На дотик — дуже схоже на сорочку Ліама, коли я вранці…

Роздратовано цикнувши, висмикую себе з виру задумливості та виявляю, що в кріслі навпроти сидить привид.