Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

З виразом ввічливого очікування на обличчі, він дивиться на мене. У відповідь я мовчки нахиляюсь вперед і простягаю йому відріз шовку з пергаментом всередині. Ледь помітно поворушивши зап'ястям, привид змушує тканину випурхнути з моєї руки та впасти йому на коліно. Двома пальцями, мало не гидливо, бере пергамент за самий краєчок та пробігає очима текст.

— І чого ти хочеш від мене? — зі швидкоплинною кривою посмішкою запитує Ліам. — Якщо він тебе дратує, я можу вбити і його, але попереджаю одразу — це додасть проблем. Принаймні, зараз.

— Не треба нікого вбивати, — огризаюсь з несподіваною навіть для самої себе злістю. — Ти чудово розумієш, стосовно чого я хочу спитати у тебе поради.

— Розумію, — незворушно визнає привид. — І перш за все раджу тобі навчитися формулювати свої запитання словами, а не змушувати здогадуватися, що саме непокоїть тебе цього разу. Я не вмію читати думки.

 Підібгавши губи, розумію, що Ліам вочевидь відчув мої нещодавні ніяковість, гіркоту та образу, але схоже, не осягнув причину — і йому це не сподобалось.

— Гаразд, — я відводжу погляд. І, зітхнувши, додаю: — Порадь, будь ласка, що мені писати у відповідь на цей лист і чи писати щось взагалі?

Привид знову опускає погляд на нотатку. Кілька секунд покусує нижню губу, після чого розгинає пальці та дозволяє аркушу пергаменту вільно спланувати на вкрите тканиною коліно.

— Я б написав, що гадки не маю, де знаходиться шановний пан Себар, — саркастично промовляє Ліам, — адже сталася серйозна сварка, він кудись пішов і досі не повернувся. Тому, якщо вже випала така нагода, прошу подати його в розшук.

— Ти з глузду з'їхав? — я мимоволі розширюю очі. — Вони ж приїдуть сюди, почнуть шукати…

— І нічого не знайдуть… — привид схиляє голову набік і лукаво примружується. — З огляду на те, що ти — постраждала сторона, тебе не надто чіпатимуть, якщо достовірно зіграєш свою роль. 

— Тобто, мені… Розповідати про те, що сталося, але не вказувати на твою роль у цьому?

— Можна так — скажеш, що втратила свідомість від потрясіння, і після певного моменту нічого не пам'ятаєш…

— Але дізнавач… 

— А можеш сказати правду, — перериває мене Ліам, — що втрутився я. Навіть якщо дуже захочуть — вони нічого не зможуть мені зробити, — усмішка, якою привид супроводжує ці слова, здається мені відверто зловісною. Холодною. Безжальною.

І від цього стає просто страшно. Але не тільки через усмішку.

— Я колись чула, — опускаю очі та дивлюсь на свої нервово зціплені в замок руки, — що існують некроманти — мисливці за привидами.

— Так, мій колишній вчитель — один з них, — байдуже озивається мій співбесідник. — Але ці так звані мисливці звикли відловлювати бідолах, що випадково застрягли між там і тут, — знову зловісна, але при цьому ще й помітно зверхня усмішка. — А стикнутись з некромантом, який навмисне обрав таку форму посмертного існування — це геть інша справа.

Його що, бавить вся ця ситуація?..

— І це може виявитися… цікаво, — підтверджує привид мою думку.

Стиснувши губи, я заплющую очі та розмірковую над порадою Ліама. Перекласти всю провину на нього — таке просте, таке спокусливе рішення. І правду скажу, і від себе всі підозри відведу. Але…

Я не можу. Легкими рішеннями стелеться дорога до лиха.

— Я не хочу, щоб тебе у чомусь звинувачували, — тихо промовляю, остаточно осягнувши, чому саме у мене виникло таке небажання. — Через мою дурість та недалекоглядність — так точно.

Надто міцно переплетені пальці починають терпнути. Але це неприємне відчуття утримує мене від інших слів, які б дозволили — якщо вже привиду це настільки треба — пояснити справжню причину. Але ні, ще зарано, хоча Ліам це напевно вже відчув. Та доки про це не промовлено вголос — можна вдати, ніби нічого такого немає.

— Ерзебетто, подивись на мене, будь ласка.

Вкрадливий тон привида не передвіщає нічого хорошого. Мабуть, зараз знову буде якась уїдлива шпилька. Але я все ж розплющую очі. Ліам сидить, нахилившись вперед, впершись ліктями в коліна та поклавши підборіддя на стиснуті в кулаки долоні. Загорнутий у шовк пергамент валяється на підлозі біля його ніг. Яскраві сині очі дивляться на мене уважно, вивчаюче.

— Як ти гадаєш, чи втрутився би я взагалі, якби не бажав тобі допомогти?

Спокійне, зважене запитання — не те, на що я очікую. Але якщо воно вже поставлене — доведеться відповідати.

— Гадаю, що ні.

— Правильно. А як ти гадаєш, чому я забажав тобі допомогти?

Я знаю відповідь на це запитання. Її демонстрація висить в залі — прямо навпроти портрета Ліама. Але промовити це вголос означає визнати, що я — лише заміна. Підробка. Яка не заслуговує на власну особистість, і з вдячності своєму рятівнику має відігравати роль його давно загиблої коханої, на яку виявилася настільки схожою.

І від цього стає боляче.

Ні, не хочу я такого знання. Тому повільно хитаю головою, вдаючи, що не знаю відповіді його запитання.

— Думаєш, що знаєш, але ти помиляєшся, — рівно промовляє привид. — Справа не у твоїй схожості з тією Ерзебеттою насправді.

Ці слова змушують мене насторожитися. І вираз обличчя Ліама… Я помічаю швидкоплинну тінь смутку.

— Річ у тому, що я за життя скоїв багато такого, чим не пишаюсь. І в цьому моя зловісна слава цілком виправдана, — мій співбесідник опускає погляд на згорток у своїх ніг. — Тому вбивством більше, вбивством менше — немає різниці. Смерть твого супутника пішла мені на користь.

— Що ти маєш на увазі?

— Вона послужила певній меті. Як і його тіло, яке, нагадаю, ніхто і ніколи не знайде, — привид задумливо усміхається. — Результат побачиш згодом. Або ні, то вже як вийде.

Я відчуваю, як по спині пробігає холодок. За всіма подіями останніх днів якось вже й призабула, що в підвалі цього маєтку прихований один дуже могутній артефакт.

Який за виконання бажання забирає людські життя. Я думала, що тоді щось не так почула — в тій розмові Ріхарда з невідомою мені людиною. Вони згадували, що потрібен… людський матеріал. І навіть називали імена якихось незнайомих мені людей.