Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

- Робіть все охайно. Я не хочу, щоб тут залишилося нікого зайвого. - сказав Герасименко своїм людям, а його голос звучав спокійно, але був повний холодного авторитету.

Працівники комплексу вже почали демонструвати свою невдоволеність. Всі ці люди, що вже давно працювали тут, не бажали, аби цей відділ, їхня велика справа, дісталася таким людям.

- Це вже не наука, це бізнес! – прошепотів Марк, зиркаючи на групу Герасименко.

Ігор знаходився в лабораторії, коли побачив Герасименко, який заходив туди. У його обличчі було відчутне задоволення - не те щоб враження, що він щось виграв, але явне відчуття контролю, яке він відчував у цій ситуації. Він був приємно здивований, що все відбулося так швидко і без зайвих труднощів.

- Здоровенькі були, Ігорю. - привітався Герасименко, злегка посміхаючись. В його погляді було щось знущальне. - Готовий передати все під наш контроль?

Ігор не відповів одразу. Він відчував, як у грудях стискається біль, хоча нічого не міг змінити. Рішення вже було прийнято.

- Перевірте все, Романе. Усі системи працюють на останніх версіях. І база даних - чиста. Ви отримаєте доступ до всіх наших розробок, але майте на увазі - деякі з них потребують ще кілька доопрацювань.

- Це машина часу. - тихо відповів один з інженерів, зберігаючи спокій. - Ми лише завершили базові налаштування.

Герасименко мимохідь обійшов лабораторію, оглядаючи все, його погляд зупинився на машині часу.

- Дивно... Просто дивовижно. - сказав він, обстежуючи пристрій. У його голосі відчувалась невимушена гордість від того, що тепер усе це належить йому. Він стояв біля машини часу, відчуваючи, як холодне задоволення від здобутого розливається по його тілу.

Ігор був безсилий перед цією ситуацією, перед цим моментом, який вони всі разом створили. Всі наукові досягнення тепер ставали чужими, як і самі прагнення, втілені у цьому величезному пристрої.

Роман Герасименко знову посміхнувся, ніби вражений тим, як легко стало контролювати ситуацію. Його люди вже почали перевірку системи, а він тихо спостерігав за цим процесом, радіючи перемозі.

- Це початок нової ери, Ігорю. І вам, мабуть, краще не втручатись. - сказав Герасименко, звертаючись до нього, але з відчутною байдужістю в голосі.

Коли Герасименко з його людьми продовжували обстежувати машину часу, здавалося, що цей момент - кульмінація всіх їхніх зусиль. Машина стояла в центрі лабораторії, величезна та потужна, з її механізмами, що тремтіли від готовності перенести когось у інший час. У її серці пульсувала енергія, що наче заповнювала всю кімнату, але тут раптово сталося щось незвичне.

Микола, Марк, Ігор і Анна стояли осторонь, спостерігаючи за Романом. Раптом кожен із них відчув, як біль з’являється у голові - невпинний, пульсуючий, наче хтось вдарив їх по черепу. Вони почали схоплюватись за голови, ніби намагаючись притиснути розум до розірваних тканин мозку, який не міг впоратися з тим, що відбувалося навколо.

Ігор був першим, хто спробував втриматися на ногах, стиснувши зуби. Він відчував, як кожен порух його тіла викликає нову хвилю болю. Микола і Марк виглядали не краще - обличчя їхнього болю спотворювались, але вони також намагались триматись. Анна, яка була ближче до машини, вигукнула і зробила крок назад, пригортаючи руку до чола. Тільки вони відчули цей біль, як навколо почало щось змінюватися.

Кімната навколо них стала спотворюватися. Спочатку - ледве помітно, але поступово усе почало рухатися, наче вони потрапили в непостійний простір. Стіни лабораторії вигинались, а потім почали тьмяніти, немов рідина, що змінює свої властивості, рухаючись під тиском часу. Ігор подивився на Марка та Миколу, і їхні очі сповнились жахом - це було не просто відчуття змін. Це була реальність, що буквально руйнувалася і змінювалася перед ними.

- Що відбувається? – занепокоєно запитав Микола, але ніхто не відповів.

Ігор відкинув це враження, почувши себе в цей момент більше здатним діяти, ніж раніше. Він метнув погляд на портативний пристрій, що лежав на столі вдалині. Це була їхня єдина надія. Раптом, усі чотири вирвалися з місця, підбігли до пристрою, і Ігор забрав його в свої руки. Команда, вже майже забувши про біль, зробила стрімкий крок до машини часу.

- Швидко! - стиснув зуби Ігор, вже підходячи до величезної конструкції. - Треба терміново вибиратися.

І ось вони вмить потрапили всередину. Його пальці рухались по екрану швидко і безпомилково. Він відкрив базу даних, спільно з Марком швидко порівнюючи історичні записи. І раптом, він зупинився на одному зі списків.

- Це... це не можливо. - тихо промовив він, а решта наблизилась.

- Що таке? - запитав Ігор, відчуваючи, що вони майже отримали відповідь.

- Ось, подивіться. - Марк показав запис. - У 1846 році почалися зміни. Кирило-Мефодіївське братство не було арештовано, і більше того - вони змогли уникнути переслідувань. Це означає, що українська незалежність стала реальністю набагато раніше, ніж ми знали!

- Але... але сигналу про слід «Хроно-86» не було. - мимоволі промовив Микола, і це враження немов підтвердило неминучість того, що щось велике змінилося в їхній реальності.

Ігор не вагався. Він натиснув кілька кнопок на панелі, і вже через мить машина запрацювала.

Через кілька моментів темрява навколо них змінилась. Машина часу раптово зупинилася, і вони опинились у гущі зеленого лісу. Листя дерев шурхотіло під їхніми ногами, а навколо стояла тиша, що була більш ніж спокійною - глухою. Всі вийшли з машини, оглядаючи довколишній ландшафт.

- Ось ми і у 1846 році. - сказав Ігор, його погляд був зосереджений на дорозі, що вела глибше в ліс. - Київ, за кілька кілометрів звідси.

Вони почали рухатись через ліс, оминаючи пеньки та величезні корені дерев, що виступали з землі. Але раптом, коли вже майже дісталися до галасливого звуку вулиць, що линули з боку міста, вони почули страшний вибух. Земля здригнулася, і звук долетів до них, ніби грім, що розривав повітря на шматки.