Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Ігор відповів, ні секунди не вагаючись з відповіддю, та своїми думками.

- Я впевнений. Результати досліджень домішок точно підтверджують те, що ми могли б перетворити ці частки в необхідну енергію для стабілізації вихору. Залишилось лише дати йому форму. Все ж таки у Віктора вийшло розробити портативний пристрій, тому ми не можемо зволікати. Ми також створимо щось, що працюватиме як наручний годинник, і лише здалеку виглядатиме як проста річ. - пояснив Ігор.

Вчена, яка не так довго працювала у лабораторії і ще не була знайома з усіма нюансами роботи, на мить замовкла. У її голові крутилось питання, яке вона боялася озвучити.

- Чи не забагато на себе беремо, Ігорю? Це... це ж може призвести до катастрофи. Адже ми на межі всього, що знаємо про час. Що, якщо це не просто мікроскопічний вихор, а щось більше?

Ігор відвів погляд від екрана і подивився на неї. Його обличчя було тверде, проте в ньому, ніби тонким шаром, була прихована невидима тривога.

- Якщо не ми, то хто? Герасименко скоро отримає ці дані. І я не хочу, щоб вони потрапили до його рук. Ми з вами на порозі найважливішого відкриття в історії. З цим пристроєм ми зможемо протистояти у разі чого діям не тільки Віктора, а й компанії, навіть, якщо вони нас виженуть звідси, або навпаки запруть.

Ігор знову повернувся до свого комп’ютера, і його пальці швидко працювали. Тиск на нього був великий - всього кілька днів залишалося до того моменту, зміни керівництва, не було часу для будь-яких помилок, адже створення портативного пристрою стало його головною метою.

Проходили дні, і робота не припинялась. Ігор з колегами вдосконалювали свої дослідження, і кожен новий тест давав більше впевненості, що результат вже на горизонті. Але ще залишалось багато деталей, які треба було доопрацювати. Як тільки вони завершили теоретичну частину і отримали стабільний вихор, наступним кроком стало створення портативного пристрою.

Ігор, стоячи на порозі фінального етапу, подивився на готовий пристрій - наручний годинник, який не виглядав ні як звичайний гаджет, ані як футуристична наукова розробка. Циферблат ховався за шкіряною підкладкою, і на вигляд він був схожий на простий браслет.

- Все готово, ми зробили це, ми встигли. - сказав він, відчуваючи, як важкість тиску на його плечах трохи спала. Тепер вони мали шанс змінити все.

Ігор відчайдушно швидко працював, намагаючись закінчити завдання, яке не було завершене вчасно. Його очі не відривались від екрана, пальці майже не торкались клавіатури, так швидко вводив команди. Він знав, що кожна секунда на вагу золота. Всі наукові зусилля, всі відкриття, всі теоретичні роботи та експерименти зводились до цього моменту - моменту, коли треба було завантажити схему портативного пристрою до бази машини часу.

Лише кілька хвилин тому він завершив конструкцію самого пристрою. Тепер потрібно було вписати цю інформацію до головної бази даних, щоб у разі зміни часу, схема пристрою залишилася.

Робота в лабораторії в останні дні стала все більш хаотичною. Всі співробітники працювали без перерв, навіть без сну, і не помічали, як на їхніх очах науковий комплекс ставав чимось більше, ніж просто місцем для проведення досліджень. Він перетворювався на механізм, здатний змінити саму структуру реальності, хоча Ігор добре розумів, що вони ще не готові до справжнього тестування. Базова інфраструктура для запуску пристрою була практично готова, але без стабільного доступу до «Хроно-86» все залишалося небезпечним експериментом.

Водночас його розум не міг не сумніватись у власній рішучості - адже в один момент навіть найменші зміни можуть змінити історію. Ігор чітко розумів, що такою можливістю не можна нехтувати. Але вони всі були на межі - і не тільки через фізичні і технічні перешкоди, але й через ймовірність того, що їхні розробки можуть бути використані з іншою метою, ніж вони передбачали.

Ігор не знав, що в цей самий момент Лисенко вже відправив результати їхніх досліджень до Герасименко. Навіть не підозрюючи про такі дії одного зі своїх колег, настрій у Ігоря був пригнічений.

Але це була не єдина проблема, яка мучила Ігоря. Всі вони залежали від «Хроно-86». Без нього пристрій був лише амбіцією, без реальної користі.

Ігор глибоко зітхнув і глянув на годинник. Часу було мало. Він натиснув кілька кнопок на клавіатурі і побачив, як успішно завантажується схема пристрою, після чого зайнявся видаленням цих записів з головного архіву комплексу. Він витер піт з чола і, здавалося, розслабився на кілька секунд.

Він не поспішав додавати речовину до пристрою, адже з кожним переміщенням у часі, її становилося все менше. Від кількості у момент першої подорожі, наразі залишилися лише четвертина запасів, хоча частина була підключена до приладів, які і допомагали знаходити Віктора в різних проміжках часу.

Тим часом Лисенко в іншій кімнаті посміхався сам до себе, переглядаючи нові результати. Він добре знав, що його мета була досягнута, і незабаром відправить Герасименко ці відомості, перш ніж Ігор зрозуміє, що його зусилля були використані не за призначенням.

Ранок видався похмурим, небо покрилося важкими хмарами, а вітер здіймав пил у порожніх коридорах комплексу. Останні кілька днів були важкими - атмосфера наукового змагання, що панувала у лабораторії, змінилася на відчуття невизначеності й відчаю. Всі знали, що з того моменту, як Герасименко з його людьми посядуть своє місце, контроль над комплексом буде втрачено.

Ігор стояв біля вікна лабораторії, дивлячись на глухі будівлі комплексу, що поступово наповнювались людьми з компанії. Його обличчя було змарніле, з рисами втоми, втрат і розчарувань. Більше не залишалося шансів на боротьбу.

- Це кінець. - думав Ігор, і хоча він не хотів, щоб це було правдою, він розумів, що нічого вже не змінить.

Тим часом, в головному коридорі комплексу, з’явились люди Герасименко - досить великою групою. Роман Герасименко був високий, з чіткими рисами обличчя, що надавали йому вигляду твердої та безжальної людини. Він не поспішав, не робив зайвих рухів - його присутність була спокійною, але в ній було щось неприємно владне.