Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (20.11)

Прокинувшись того ранку, я відчула, що щось не так. Зазвичай я прокидалася з сильною нудотою, але цього разу її не було. Я навіть трохи запанікувала — думала, що це може бути ознакою чогось більш серйозного. Але потім просто вирішила заспокоїтися і поїхала в школу.

На фізкультурі сталося те, чого я зовсім не очікувала. Ми грали в волейбол, і раптом хтось із хлопців з протилежного класу сильно кинув його, і він потрапив прямо мені в лице. Я одразу відчула сильний біль, а потім почала відчувати, як з носа рясно йде кров. Спочатку я навіть не могла зрозуміти, що сталося, а потім зрозуміла, що це насправді серйозно.

Денис і Анжела миттєво побігли до мене. Анжела, схвильовано схилившись, почала намагатися зупинити кровотечу, а Денис із занепокоєнням на обличчі взяв мене за руку.

— Віка, ти в порядку? — запитав він, поглядаючи на мене з таким виразом, ніби готовий був вчинити будь-що, щоб мені стало краще.

Я кивнула, хоча насправді була трохи в паніці, бо кров не зупинялася. Відчувала, як на моїй шиї і руках виступають краплини поту.

— Не хвилюйся, зараз зупинимо кровотечу. Ти це переживеш, все буде добре. — сказала Анжела, намагаючись мене заспокоїти.

Тим часом Денис почав нервово озиратися, а коли побачив, хто кинув м'яч, його погляд став холодним і рішучим.

— Ти що, зовсім здурів? — гнівно звернувся він до того хлопця, що кинув м'яч, а потім нахилився до мене, взявши мене за руку. — Ти ж могла серйозно постраждати!

Хлопець, мабуть, зрозумів, що зробив, і спробував вибачитись, але Денис не дав йому закінчити.

— Щоб ти більше ніколи не кидав м'яч так бездумно! Якщо ще раз побачу, що ти ведеш себе так, я не дам тобі спокійно ходити по школі! — сказав він холодно, і хлопець навіть не наважився відповісти.

Денис повернувся до мене, допоміг сісти на лавку і почав обережно притискати серветку до мого носа, намагаючись зупинити кровотечу.

— Ти точно впевнена, що з тобою все добре? Я не можу тебе залишити, Віка. — його голос звучав настільки серйозно і хвилююче, що я не змогла не відчути його турботи.

Я кивнула, намагаючись заспокоїти його, хоча серце билося швидше від того, як він виглядав у цей момент.

— Все буде добре, Денис. Дякую, що ти є.

Через кілька хвилин кров зупинилася, і я відчула полегшення, хоча на обличчі ще залишалися сліди крові. Денис стояв поруч, ніби охоронець, і я розуміла, що з ним мені нічого не загрожує. Мій - милий охоронець.