Читати книгу - "Герої (не)війни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коля Волков у Станиці Луганській
— На тому боці, оця їхня позиція на горбах. А збоку від нас, буквально метрів 200—300, село таке, хутір Сизе. Він щитався «сіра зона»…
«Сіра зона» — територія, яку не контролює жодна зі сторін. Нічия земля. Хутір Сизе на Луганщині неподалік Станиці Луганської, куди відправили підрозділ Колі Волкова після Дебальцевого.
— Через цей хутір Сизе, через його окраїну, постійно їздили наші машини, заправщики, водовозки, «таблетки», з сусідніх позицій хтось там їздив, ми їздили. У магазин у Станічку, у Станічці магазини працювали. А вони, зарази, час від часу перепливали Сіверський Донець, заходили в Сизе і засади там устраювали. Раз підбили цього заправщика, ще раз підбили БМП. Ніби розвідку туди посилали, якась там і зачистка була, в тому Сизому. СБУ приїжджала, якісь такі були кіборги наворочені, з такою амуніцією, що капець. Ну от, а толку? Потім пройшло щось два тижні, влупили там БМП наше, бо тому що після цієї першої засади рішили, що буде кожну машину супроводжувати БМП. А сепари до того обнагліли, що взяли і по БМП влупили, не побоялись.
Попри такі інциденти, служба на Луганщині порівняно з Дебальцевим видавалася курортом. Рідко коли траплялися обстріли. Час до дембеля тягнувся дуже повільно.
— Думали, що в липні нас поміняють, бо тіпа рік, дембель. Хтось сказав, що до року там. Дуже всі озлоблені були, що ми і липень провели, і серпень там просиділи.
Дехто дембеля так і не дочекався. Друг Колі Волкова Мар’ян Козак загинув під час обстрілу 3 серпня 2015-го.
— Ця втрата найбільше мені болить. Починали війну в одному відділенні. В Нікішиному жили в одному погребі, взимку теж разом стояли, разом виходили з Деби. А весною нас розкинули в різні роти. За розповідями його літніх сослуживців, під час того артобстрілу він загинув, рятуючи іншого бійця. Той вижив.
У Мар’яна Козака залишилися дружина і двоє дітей. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
1 вересня просто з Луганщини Коля Волков поїхав додому.
Місцеві
Моя нова сусідка — переселенка з Донецька. Батькам вдалося продати там трикімнатну квартиру. Купили доньці однокімнатну «готельку» в Києві, а собі — дім біля Миронівки. Говорять українською — кажуть: «Ми з села».
Донька гладить мою кішку і сміється, що в батьків зараз два коти:
— Один наглий, я його Сепаратіст назвала. А другий тихенький і ніжний, то він у нас Переселенець.
Люди на лінії зіткнення різні. Одні клянуть українські Збройні Сили, інші вважають, що Україна — це досі Радянський Союз, треті пропонують наступати. Усіх об’єднує бажання миру. Суто візуально так звана «вата» переважає. Наприклад, той же Коля Волков зі 128-ї бригади згадує:
— Ми коли в Нікішиному стояли, одного разу нам сказали, що з сепарської сторони будуть їздити машини. Ніби якась домовленість між нами і ними, що в село заїдуть гражданські і будуть якесь там своє імущество вивозити. Під’їхало до нас пару машин, до нашого перехрестя. А у нас вже в хатах вогневі позиції. Не пускаємо ми їх, кажемо: «Яка хата? Що вам звідти винести — винесемо». І якась там жінка з чоловіком на «форді», — я вже не помню, просто помню, що білий «форд», — ця жінка почала нас тупо клясти, типу, що ви укропи, що ви, короче, «тут і останєтесь і тут на ваших могилах ворони будуть срать». Так і сказала.
Розділ 12. Жінка і війна
Швидка психологічна допомога
— Чоловіки зараз не хочуть іти в армію. Це мене і підштовхнуло — піти і показать, що ми, жінки, не гірше за чоловіків. Щоб чоловікам стидно було. Щоб теж йшли в армію і захищали нашу Батьківщину.
Зі Світланою — білявою симпатичною жінкою з великими зелено-карими очима і ямочками на щоках, коли вона посміхається, — я зустрілася у прифронтовому Золотому. На розмову її викликали бійці 59-ї бригади — саме у них жінка служить у пункті перевірки автомобілів. Про Світлану військові говорять із неприхованою симпатією та пошаною — через те, що вона сама добровільно попросилася на фронт. І жодного разу — принаймні публічно — не пошкодувала про це.
Утім, наскільки легко простій жінці, не військовозобов’язаній, було потрапити на передову, вона говорити не хоче.
— А можна я не буду відповідати на це питання? — просить Світлана.
— Можна, — легко погоджуюсь я і тут же роблю висновок: пробити броню армійської бюрократії Світлані було геть нелегко.
Тут, у штабі 10-го батальйону 59-ї бригади, Світлана працює з вересня 2015-го. Їхала сюди як медсестра.
— Я приїхала допомагати пораненим. Як санітар. Але виявилося, що я більше потрібна на іншій роботі — перевіряти технічний стан машин. Цим я, власне, зараз і займаюсь.
До війни жінка жодним чином не була пов’язана ані з армією, ані з медициною. До того, як попроситися на передову, Світлана працювала майстром у Каховському аграрному ліцеї — викладала студентам певні дисципліни.
Тепер у неї в пріоритеті інша робота. Не та, технічна, яку вона виконує у штабі. За будь-якої нагоди, коли керівництво їде на передову, Світлана просить взяти її з собою. Щоб побачити та обійняти уже рідних їй побратимів, які несуть чергування біля умовної лінії розмежування.
— Хлопці радіють, коли ви приїжджаєте на передову?
— Чесно? — повернувшись до мене, посміхається Світлана, і глибокі ямочки на її щоках аж виграють від цієї посмішки. — Зустрічають з великою радістю! З радістю, із задоволенням.
— А що ви там робите, на передовій? Чим допомагаєте бійцям?
— Та для них просто жіночі обійми — уже велика радість. Бо я їм нагадую дім, родину. А ще я з ними розмовляю. Кожного чоловіка вислухаю, щось пораджу, допоможу. Хочу сказати, що дуже багато залежить від їхніх дружин. Якщо дружини їх підтримують, телефонують, переживають, то і хлопці відчувають себе тут дуже добре і вільно. Не дивлячись на обставини і бойові дії.
— А хто вдома чекає на вас?
— Мама, син.
— А сину скільки?
— Тринадцять років от нещодавно минуло. Син взагалі-то пишається мною. Задоволений. З гордістю каже, що «моя мама на війні», — Світлана тепло посміхається, згадуючи сина.
— А не сумуєте за сином? Він все-таки маленький ще?
— Кожна мати сумує за своїми батьками, за сином. Але зараз моя сім’я тут, — твердо каже жінка.
Ми кілька хвилин ідемо мовчки. Проходимо дорогою блокпост на виїзді з міста. Бійці шанобливо вітаються з нами, а передусім — зі Світланою. Її тут поважають — вкотре переконуюся я.
— А скільки на війні будете, знаєте?
— Ну, якщо я вже прийшла сюди, то відступати нікуди, — вона каже це серйозно й усвідомлено. Вочевидь, над цим питанням Світлана замислювалася вже не раз. — Скільки буде тривати війна — стільки і буду я.
А мені в цю мить згадався один з опорних пунктів Золотого, за менш ніж кілометр від позицій бойовиків. І моя розмова з «Батею» — маленьким на зріст, бородатим, говірким чоловіком. Коли він робив екскурсію однією зі «спалень» бійців — вузькою землянкою, де розмістилося чотири ліжка —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.