Читати книгу - "Пастка-22"

— Ох, та я не знаю, — відповів Йосаріан нетерпляче. — Знаю лише, що більше не полечу на завдання. Вони ж не розстріляють мене за це, правда? В мене п’ятдесят один виліт.

— Чому б тобі не дійти до п’ятдесяти п’яти, а вже потім наполягати на своєму? — порадив Док Деніка. — Ти постійно скиглиш, а ще ні разу не виконав норми.

— А як у біса її виконаєш? Тільки-но я наближаюсь до кінця, як полковник додає вильоти.

— А ти ніколи не виконаєш норми, коли тільки те й робиш, що бігаєш до шпиталю або літаєш до Рима. Ти був би в набагато сильнішій позиції, якби відлітав свої п’ятдесят п’ять завдань, а тоді відмовлявся. Тоді, може, я й подумав би, як тобі допомогти.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Що ти обіцяєш?

— Обіцяю, що, можливо, подумаю, як тобі допомогти, коли ти виконаєш своїх п’ятдесят п’ять завдань і якщо вмовиш Маквота знову записати мене в бортовий журнал, щоб я міг отримати льотну надбавку без жодних польотів. Я боюся літаків. Ти читав про аварію літака в штаті Айдахо три тижні тому? Шестеро загиблих. Це жахливо. Я не розумію, навіщо їм заганяти мене щомісяця на чотири години до літака, аби видати льотну надбавку. Невже мені немає іншого клопоту, аби ще переживати, що можу розбитися в літаку?

— Я також переживаю, що можу розбитися в літаку, — сказав Йосаріан. —Ти не один.

— Так, але я також дуже переживаю через цю пухлину Юінга, — похвалився Док Деніка. — Як ти думаєш, не через неї в мене постійно нежить і весь час морозить? Помацай мій пульс.

Йосаріан також переживав через пухлину Юінга та меланому. Нещастя чаїлися скрізь, і годі було їх перелічити. Коли він розмірковував про ті численні хвороби і потенційні катастрофи, які йому загрожували, він сам дуже дивувався, що йому вдалося настільки довго виживати, та ще й у доброму здоров’ї. Це було чудо. Кожен новий день був черговим бойовим завданням у боротьбі зі смертю. І вже цілих двадцять вісім років він виходив з них живим.

Розділ 18

Солдат, у якого двоїлося в очах

Йосаріан своїм добрим здоров’ям завдячував рухливості, свіжому повітрю, колективній праці та захопленню спортом; і щоб усього цього позбутися, він уперше відкрив для себе шпиталь. Коли інструктор з фізичної підготовки в Ловері-Філді наказав усім виходити на руханку, Йосаріан, тоді ще рядовий, саме поскаржився в амбулаторії на біль у правому боці.

— Вали звідси, — відповів черговий лікар, який розв’язував кросворд.

— Ми не можемо наказати йому валити звідси, — зауважив капрал. — Вийшла нова інструкція щодо скарг на болі в животі. Мусимо тримати їх під наглядом п’ять днів, бо багато з тих, кому ми наказуємо валити звідси, помирає.

— Гаразд, — буркнув лікар. — Потримайте його тут п’ять днів, а тоді накажіть валити звідси.

У Йосаріана забрали одяг і поклали його в палату, де він почувався дуже щасливим, коли ніхто з сусідів не хропів. Наступного ранку молоденький стажист-англієць заскочив запитати про його печінку.

— Я думаю, мене турбує мій апендикс, — сказав йому Йосаріан.

— З вашого апендикса ніякої користі, — авторитетно випалив англієць. — Якщо у вас хворий апендикс, ми його виріжемо і швиденько повернемо вас у бойовий стрій. А як прийдете зі скаргами на печінку, то зможете дурити нас тижнями. Бачите, печінка для нас — це велика, гидка таємниця. Якщо ви коли-небудь їли печінку, то розумієте, що я маю на увазі. Сьогодні ми вже знаємо напевно, що печінка існує, і досить добре уявляємо, як вона функціонує, коли вона функціонує так, як має функціонувати. А все, що поза тим, для нас, насправді, тоне в пітьмі. Зрештою, що таке печінка? Мій батько, наприклад, помер від раку печінки, але за все своє життя він

жодного дня не хворів, аж до моменту, коли вона його вбила. Не відчув жодного нападу болю. До певної міри — на жаль, бо свого батька я ненавидів. Обожнював маму, розумієте.

— А що тут робить англійський військовий лікар? — поцікавився Йосаріан.

Офіцер розсміявся.

— Завтра вранці я вам усе розповім. І викиньте цей ідіотський пухир з льодом, поки не померли від пневмонії.

Йосаріан уже більше ніколи його не бачив. Це була одна з чудових особливостей усіх лікарів шпиталю: він ніколи не зустрічав їх удруге. Вони приходили, виходили і просто зникали. Наступного дня замість англійського практиканта до нього підійшла групка лікарів, яких він ніколи раніше не бачив, щоб розпитати про його апендикс.

— З моїм апендиксом усе в порядку, — повідомив Йосаріан. — Вчора лікар пояснив, що в мене печінка.

— Можливо, в нього печінка, — відповів сивоголовий офіцер, старший серед них. — Що показує клінічний аналіз крові?

— Йому не робили аналізу крові.

— Нехай зроблять негайно. Ми не можемо дозволити собі ризикувати з пацієнтом у такому стані. Маємо себе прикрити на випадок, якщо він помре. — Він зробив нотатку в записнику і повернувся до Йосаріана. — А тим часом прикладайте пухир з льодом. Це дуже важливо.

— У мене немає пухиря з льодом.

— То дістаньте. Десь же тут мусить бути пухир з льодом. І дайте знати, якщо біль стане нестерпним.

Через десять днів нова група лікарів підійшла до Йосаріана з поганою звісткою: він цілком здоровий і мусить забиратися геть. В останню хвилину його врятував сусід по палаті, в якого почало двоїтися в очах. Він раптом підвівся у ліжку і закричав:

— У мене в очах двоїться!

Медсестра заверещала, а санітар знепритомнів. Звідусіль до хворого кинулись лікарі зі шприцами, рефлекторами, пробірками, гумовими молоточками й камертонами. В палату вкотили якісь складні прилади на колесах. Пацієнтів для огляду на всіх не вистачало, і спеціалісти, вишикувавшись у чергу, роздратовано напирали на колег попереду і кричали, щоб ті поквапились і дали іншим змогу себе проявити. Невдовзі полковник з високим чолом і в окулярах з роговою оправою встановив діагноз.

— Це менінгіт, — категорично проголосив він, відштовхуючи всіх інших. — Хоча, Бог свідок, для такого діагнозу немає анінайменших підстав.

— Тоді чому саме менінгіт? —