Читати книгу - "Чотири сезони"

— З чого ж почати? — спитав Боуден і кинув на Ґумку Еда сповнений душевного болю погляд крізь сиві пасма диму.

— Що ж, — лагідно промовив Ґумка Ед, — уже те одне, що ви прийшли сюди замість Тодових батьків, багато про що мені говорить.

— Так, напевно. Дуже добре. — Старий згорнув руки. «Кемел» стирчав між вказівним і безіменним пальцями правої руки. Він випростав спину й підняв підборіддя. У його способі внутрішньо підготуватися до розмови було, на думку Ґумки Еда, щось замалим не пруське, щось таке, що навіювало згадку про всі ті фільми про війну, котрі він дивився ще малим.

— У мого сина й невістки в сім’ї виникли негаразди, — сказав Боуден, точно відміряючи й відрізаючи кожне слово. — Думається мені, що це досить-таки важкі негаразди, великі. — Його очі, старечі, проте напрочуд ясні, спостерігали за тим, як Ґумка Ед розгортає перед собою на столі теку. Усередині лежали аркуші паперу, проте було їх небагато.

— І ви вважаєте, що ці негаразди погано впливають на Тодову успішність?

Боуден нахилився вперед дюймів на шість. Погляд його блакитних очей був прикутий до карих очей Ґумки Еда. У повітрі повисла важка пауза, а тоді Боуден сказав:

— Мати п’є.

І сів рівно, наче шпагу проковтнув.

— А, — тільки й мовив Ґумка Ед.

— Так, — зловісно кивнув Боуден. — Малий розказував мені, як двічі приходив додому й бачив, як вона спить, розкинувши руки, на столі в кухні. Він знає, як мій син ставиться до її алкоголізму, тож обидва рази сам розігрівав вечерю в духовці й примушував її випити стільки чорної кави, щоб до приходу Ричарда вона принаймні прочумалася.

— Погано, — похитав головою Ґумка Ед. Хоча чув і про гірші справи — про матерів, що вживали героїн, про батьків, які зненацька забирали собі в голову, що треба починати трахати дочку… чи сина. — А місіс Боуден не думала звернутися до професіонала, щоб допоміг їй впоратися з проблемою?

— Онук пробував її переконати, що так буде найкраще. Але, я думаю, їй дуже соромно. Якщо дати їй трохи часу… — Він повів рукою, що тримала сигарету й лишала в повітрі кільце диму, яке повільно розсіювалося. — Ви мене розумієте?

— Так, авжеж, — кивнув Ґумка Ед, потайки відчувши захват від того руху, яким старий накреслив димне кільце. — Ваш син… Тодів батько…

— Цей теж не без гріха, — відрізав Боуден. — Працює допізна, сімейні вечері пропускає часто, вечорами нерідко мусить зриватися і їхати на роботу… я вам так скажу, містере Френч: він радше одружений зі своєю роботою, ніж із Монікою. Мене виховували в тому дусі, що сім’я для чоловіка — передусім. А вас хіба ні?

— Так, авжеж, — палко підтвердив Ґумка Ед. Його батько був нічним сторожем у великому лос-анджелеському універмазі, тож бачив його син не частіше, ніж у вихідні та на канікулах.

— Це ще один бік проблеми, — сказав Боуден.

Кивнувши, Ґумка Ед на мить замислився.

— Містере Боуден, а як щодо другого вашого сина? Е-е… — Він звірився з текою. — Гарольд. Тодів дядько.

— Гаррі з Деборою зараз у Міннесоті, — нітрохи не погрішив проти правди Боуден. — Він там викладає на медичному факультеті університету. Йому важко було б звільнитися, та й просити про таке з мого боку нечесно. — Його обличчя прибрало виразу праведника. — У Гаррі з його дружиною вельми щасливий шлюб.

— Розумію. — Ґумка Ед ще раз трохи повивчав свою теку, та потім її згорнув. — Містере Боуден, я ціную вашу прямоту. І буду так само відвертим із вами.

— Дякую, — скуто мовив Боуден.

— У сфері психологічного консультування ми не можемо зробити для наших учнів так багато, як нам хотілося б. У цій школі працює шість психологів, і кожен із нас має навантаження понад сто учнів. Наприклад, у колеги, що прийшов сюди на роботу останнім, їх сто п’ятнадцять. У цьому віці, у нашому суспільстві, усі діти потребують допомоги.

— Звісно. — Боуден брутально розчавив недопалок у попільничці й знову згорнув руки.

— Іноді серйозні проблеми проходять повз нас. Дві найпоширеніші — це негаразди в сім’ї та наркотики. Принаймні Тод не підсів на спід, мескалін чи дисоціативи.

— Боже збав.

— Часом, — вів далі Ґумка Ед, — ми просто нічого не можемо вдіяти. Це жахливо, але така правда життя. Зазвичай першими, кого випльовує машина, якою ми тут кермуємо, стають шкільні хулігани, похмурі, нетовариські діти, ті, хто відмовляється навіть спробувати прорватися. Вони — просто «теплі тіла», які чекають, що система сама тягнутиме їх до останнього, або ж чекають, коли доростуть до того віку, коли зможуть кинути школу без дозволу батьків і записатися в лави армії, чи влаштуватися на роботу на автомийку, чи вийти заміж за бойфренда. Розумієте? Я кажу прямо. Наша хвалена система, як-то кажуть, не така вже й розчудесна, як вважається.

— Я вдячний вам за відвертість.

— Та коли бачиш, як машина перемелює такого учня, як Тод, стає боляче. За останній навчальний рік у нього середній бал був дев’яносто два, а отже, він належить до дев’яносто п’ятого процентилю. Його середні оцінки за англійську ще кращі. У нього є хист до письма, а це щось надзвичайне для покоління дітей, які вважають, що культура починається перед телевізором, а закінчується в кінотеатрі на районі. Я розмовляв з учителькою, яка торік вела в Тода заняття з творчого письма. Вона сказала, що він здав таку чудову роботу за чверть, якої вона за всі двадцять років свого вчителювання не бачила. Твір був про німецькі табори смерті часів Другої світової війни. Вона поставила йому єдине «А з плюсом» за всі роки, що вела ці заняття.

— Я читав його, — кивнув Боуден. — Справді дуже вдалий.

— Також він продемонстрував непересічні здібності в науках про живу природу й суспільних науках. У математиці він, звісно, зірок із неба не хапає і прориву століття не здійснить, але мої дані свідчать, що він упевнено прямував до рівня коледжу… до цього року. До цього року. Ось і вся історія в кількох словах.

— Так.

— Мені збіса неприємно дивитися