Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

ти розумний! Ні, офіційна поверхня мусила бути єдиною, тут усе ясно — армія й існує на те, щоб уніфікувати. Мені ж ідеться про те, що на споді, про тінь, про паралельну структуру. Чому вона всюди теж була однаковою? Яким чином це передавалося — всі ці ритуали з ременями, пряжками, днями до приказу і маслом, усі ці віршики, пісні, приказки і прикмети? Так, оце нарешті і є правильне питання: яким чином усе передавалося й переймалося? Може, армія — це просто якась епідемія? У будь-якому разі з Києва я поїхав сильно перестудженим і зарядженим. Увечері я дивився на вулицю з вікна друкарні. З вікна третього поверху друкарні, коли не помиляюся. Діло було в саме Різдво, тоді ще офіційно ніяке не свято. Я дивився з вікна і бачив унизу групу вертепних перебиранців: Пастушків, Ірода, Жида, Трьох Царів, Ангела. На той час міліція вже переважно не чіпала їх. Вони тупцювали на зупинці і подзвонювали своїми дзвіночками. Потім підійшов автобус, до біса забитий, але вони все одно полізли у задні двері — Пастушки, Ірод, Жид, Тріє Царі, Смерть. Ну так, і Смерть, а як же без неї? Смерть з косою в переповненому автобусі, уявляєш? Останнім намагався запхатись Ангел, але в нього за спиною були великі ватяно-поролонові крила, і задні двері ніяк не хотіли закритись. Урешті той автобус так і рушив — із затиснутими у задніх дверях крилами. Вони світилися, боліли й заважали — дослівно за Костем Москальцем. Я подумав є. Герой мого сценарію мав стати вертепним Ангелом. Якщо ангела забрати на дійсну військову службу, він може померти від браку повітря.

Нічого такого у фільмі я не пригадую.

Бо у фільмі нічого такого й немає. Під час монтування виявилося, що ця лінія сильно конфліктує з головною, брутально-реалістичною. Щось наче два різні фільми, довелось один відтяти. Інший від цього, можливо, й виграв.

Мені подобається твоє «можливо». Але я хочу перейти до іншого. Як сталося, що ти врешті пішов з друкарні? На початку того року ти ще тримався за неї.

Знаєш, те вікно в газетному цеху виявилось її останнім словом. Більше нічого дати вона вже не могла. Я вже довший час обдумував, як би з неї нарізати. Виходило так, що я дедалі сильніше роздвоювався. З одного боку — бубабізм, публіка, мандрівний спосіб життя, свобода жестів і слів. З іншого — присмак цинку, рутина, чорно-білі шпальти, трудовий розпорядок. Від цього можна було зшизіти. Уяви лишень таке: от ти на сцені і тебе слухає триста людей, а потім вони довго і сильно аплодують. Після чого ти чорним ходом покидаєш той магічний театр, приречено повертаєшся до друкарні, залазиш у свій халат, знімаєш телефонну слухавку і чуєш у ній вереск редакційного секретаря двопунктову на третій зняти, заголовки на першій перебираємо рубленим. Чи якусь подібну виробничу дрисню. Але міняти друкарню на якусь іншу, більш творчу в’язницю мені теж не хотілось. Мені не хотілося жодної посади. Здається, десь у ті часи я й задумався над існуванням у цьому світі якихось лазівок. Але цей світ натоді ще обмежувався лише однією шостою своєю частиною. І на всьому просторі від Карпат і до Курил таких лазівок існувала всього одна. Тільки от, убий мене, я зовсім не пам’ятаю, коли це почалося, коли прийшла ця ідея з Москвою і хто мені підкинув її. Напевно, Рябчук, бо хто ж іще?

Таким чином, ти звільнився з друкарні, щойно вступивши на курси до Москви?

Та ні, все-таки раніше. Знаєш, навіть я з моїм феноменальним смітником у голові, виявляється, не все пам’ятаю. Скажімо, зовсім не пам’ятаю моменту, коли я дізнався, що мене зараховано. Як це було? Лист? Дзвінок? З редакції в кожному разі я звільнявся десь у червні. Але значно важливішим став травень, бо у травні ми з Ніною і Софійкою прокралися через кордон. Я, здається, щось уже згадував про краківських родичів, так? Ну от, ми й продерлися до них у гості. Ясно, що не без усіх тих пригод з анкетами, паспортами, ментовськими начальниками ітеде, але я затявся і мов кінь прогриз вудила — так ми і прорвалися. Виявилося, що Польща починається відразу ж за Львовом, тобто там і їхати не було особливо куди. При цьому ми потрапили акурат на польську революцію. З тих, які називають оксамитовими. Слухай, це був рай! Рай і драйв! Юрми гарних людей на Ринку, щойно звільнені політв’язні з меґафонами, живі ланцюги, барикади, вуличні дискусійні клуби, щоденні походи студентів під радянський консулат. Раз на день телебачення надавало сім хвилин опозиції. Протягом семи хвилин ефіру вони примудрялися вщент розбивати цілодобову державну пропаґанду, і всі були за них. Самопальні відозви на кожному стовпі, списки вчорашніх заарештованих і побитих на всіх парканах, на стінах універу й костельних брамах, ейфорія ксероксів, тони брошур і листівок, параліч засипаної квітами міліції.

Помаранчева альтернатива?

Саме так. Вони блокували пересування спецпідрозділів усякими блазенськими акціями. Приміром, одягалися пиздуватими казковими гномами і роздавали зомівцям цукрову вату. Карнавал громадянського спротиву. Ти це знаєш, я не мушу розповідати.

Не мусиш. Але як ти сам це сприймав?

Одного дня ми прогулювалися центром учотирьох — мої дівчата, стрий Роман і я. Нас не могло не потягнути на звуки чергової маніфестації під радянським консулатом. Гаслом було Sowieci, do domu! малося на увазі виведення з Польщі радянського війська. Кілька сотень молодих під чорними прапорами з пацифіком…

… я думаю, цим займався передусім WiP, тобто Wolno?? i Pok?j, анархісти.

Можливо. От вони такою густою колоною підходять під консулат і багато разів скандують So-wie-ci-do-do-mu. При цьому займають усю проїжджу частину і врешті всі як один сідають на асфальт. Ми, серед інших спостережників, стоїмо метрів за сто від них, на тротуарній бровці з боку Плянтів. Ти ж бував у Кракові не раз і знаєш це місце?

Думаю, що так. Воно в мене зараз перед очима.

Тоді ти можеш побачити, як їм назустріч виповзає механізована міліцейська колона. Попереду бобик з якимось начальником і мигалкою, а далі цілком незрозумілі сіро-брунатні плямисті почвари на колесах, бойові машини завбільшки з бетеер, причому явно наїжачені стволами. І таких з десяток. Софійці ще немає семи і вона цікавиться, що буде далі. Ми з Ніною тримаємо її за руки і ніхто не знає, що відповісти. Але нам не хочеться звідси нікуди йти: по-перше, де ще таке побачиш у прямому ефірі, по-друге, як глядачі ми нічим