Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

– Неймовірно – пробурмотів генерал, простягаючи руку. – Схожий, як викапаний.

– Ми разом під водою воювали, брали станцію під землею, – пояснив Єлень. – Звикли вже…

– Хочете цих кілька днів їздити з нами? – запитав генерал капітана.

– Славний екіпаж, – відповів капітан.

– Наші підрозділи вже підходять до Ельби. Марусю, Лажевського й решту я заберу з собою, а танк хотів би кинути саме туди. Куди ж той Кос подівся?

– Підпоручик Кос? – перепитав Єлень, смакуючи нове звання. – Зараз його покличу. – Підніс долоні до рота й гукнув у бік Бранденбурзьких воріт: – Янеку!

Тепер усі побачили нагорі біля квадриги маленьку постать хлопця в білій сорочці, який махав рукою, даючи знати, що чує.

Проте Янек не поспішав повертатися. Сів на сходи й прикріплював зірочку до погона, розмірковуючи, скільки подій відбулося за останні години.

Одягнув мундира, застебнув пояса, а потім поліз ще вище, аж до копит здиблених коней. Поклав на постамент ротмістрів кашкет. Подивився, відсунув далі від краю, щоб вітром не скинуло.

Знизу знову долинуло:

– Яне-е-е-ку!

– Почекаєш, не горить, – буркнув хлопець собі під ніс. Поспіхом збіг на кілька східців униз, а потім пішов спокійно, кидаючи оком то на лівий, то на правий погон, на блискучі зірочщ. Обличчя в Янека було серйозне, а очі сміялися.

Розділ XX НАД ВІСЛОЮ ТА ЕЛЬБОЮ

З Берліна, з цієї площі під великими ворітьми, Томаш поїхав транспортером до штабу армії. Не хотілося йому вилазити, бо офіцерів там було, як грибів після теплого дощу в лісі, і коли кожному віддавати честь, то за годину рука задубіє. Забився в куток, але полковник наказав збиратися і залазити просто до ваговоза, де вже сиділи якісь військові. Черешник оддав честь, засунув свої мішки під лавку і сам заліз туди, мов цвіркун за пічку, бо лежачи краще дорогу перебути.

Не минуло й півгодини, як вирушили в путь. Попереду – чорний мерседес, а в ньому худий і високий полковник-заступник командуючого Першою армією по політичній частині; потім сунув старий студебекер, на якому їхав розмаїтий фронтовий народ. Усякі там були, рядові й танкісти, і навіть один льотчик – капітан з полку винищувачів «Варшава». Були піхотинці й артилеристи, мінометники й сапери, зв'язківці й кавалеристи.

Їхав навіть кореспондент армійської газети. Носив окуляри в дротяній оправі, був ясноволосий, кучерявий, дуже язикатий – ввесь час анекдоти розповідав, тупаючи довгими, мов у лелеки, ногами в зеленкуватих брезентових чоботях.

Черешняк бачив усіх з-під лавки, але не обзивався. Хотів слухати сам. А коли набридало, заплющував очі і думав, як улаштувати, щоб часу вистачило до батька завітати, бо з Варшави до рідної домівки – менш ніж вісімдесят кілометрів. Потім знову розплющував очі і крізь шпарину між бортом та лавкою дивився на зелену озимину, на села, де спалені, а де цілі, на міста, якими проїздили.

Їхали півдня, потім цілу ніч, тільки з короткими зупинками, щоб дати поспати водієві, бо поливання водою вже не допомагало – хлопець до цього боєприпаси на фронт возив. Поспішали дуже, але до Варшави прибули тільки десь опівдні. Черешняк дивився здивовано на руїни, на рештки будинків, де подекуди вже зеленіла трава, потемнілі від вологи, а може, моху. Дивувався, де живуть ці люди, які, мов мурашки, висипали на вулиці.

Кореспондент був варшав'янин і називав вулиці, якими проїздили. Отже, Томаш знав, що їхали Єрозолім-ськими Алеями, повернули на Познанську вулицю, потім на Новогродську і зупинилися перед будинком, котрий, наче дівчина, називався Рома і не був зруйнований.

З першої машини вилізло четверо, серед них худий полковник – заступник по політичній частині самого командуючого армією. З другої висцпали офіцери, сержанти, солдати, останній стрибнув з кузова Томаш. Трохи здивувався, що повний рюкзак – тільки в нього. Іншим, мабуть, усе було байдуже. Юрбою, мов в атаку, побігли до будинку, аж вартові, які там стояли, – міліціонери й цивільні з пов'язками, – трохи здивувалися.

– Громадяни! Товариші! Куди?

– Делегати Першої армії на сесію Народної Ради, – відповів полковник.

– Не впізнаєш? – прошепотів старший із цивільних міліціонерів, який стояв на дверях, і відступив з дороги.

За полковником усі один за одним увійшли до вестибюля і стали підніматися по сходах, застелених червоним килимом.

– Громадянине… – наздогнав черговий Томаша і плеснув його по рюкзаку. – 3 цим у залу не можна.

– Я стану збоку й біля ноги покладу… Черешняк захищався хоробро, але чергові наполягали і затягли його до гардеробу.

– Ніхто нічого у вас не забере. Віддасте потім номерок і одержите назад.

Томаш недовірливо оглянув маленьке кружальце з цифрами. Волів би не розлучатися з трофеями, але його рюкзак уже повісили на гаку, мов зарізане порося: держак сокири стирчав, як задубіла нога.

З зали чути було оплески, гомін, а потім раптом усе затихло, і лише один голос долинав крізь стіни.

– Ви запізнюєтеся, і громадянине, – підганяв черговий.

Томаш заспокійливо кивнув головою, адже збори – не танк, і пішов по м'яко застелених сходах. Килим припав пилюкою після солдатської делегації – не було коли ані помитися, ані поголитися, ані обтрусити куряву. Черешняк легко знайшов бічний вхід, а потім залишилося пройти ще з п'ять метрів одкритої території. Подолав цей останній відтинок, нахиляючись, як під вогнем, і виструнчився на лівому фланзі шеренги делегатів, що стояли обличчям до зали.

– На руїнах Берліна, – говорив полковник з високої трибуни, – поряд з переможними червоними прапорами майорять наші знамена. На шляху битв од Вісли до Берліна ми завдали ворогові великих втрат: п'ятдесят п'ять тисяч німецьких солдатів і офіцерів убито, взято в полон двадцять вісім тисяч, знищено сто шість танків, захоплено дев'яносто вісім, знищено сімсот шістдесят три1 гармати, захоплено шістсот п'ятдесят дві…

З погано прихованою гордістю, з ледь помітною переможною усмішкою слухали ці слова делегати всіх родів військ, всіх підрозділів Першої армії, а серед них і Томаш 3 Шоломом у руці- У вибілених дощами і сонцем мундирах, Й незграбних чоботях, у заяложених кашкетах, і з обличчя кожного видно було: всі багато пережили, а душа в кожного – солдатська.

– Ми є і будемо мечем польської демократії Перша армія ніколи вас не підведе!

Усі обличчя, здавалося, скидались одне на одне, всі дивилися на трибуну й солдатів. У дальніх рядах майнуло двоє ніби знайомих, а впізнати не було коли, бо посли вже зірвалися з місць, заплескали в долоні й закричали щосили:

– Хай живе армія! Хай живуть!

Якась жінка підбігла, дала три білі й золотисті