Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

І знову залунали гучні оплески. Противники Аеція знову здобули перевагу, перетягнувши до себе Крассів, Корнеліїв та Гракхів. Потім настала коротка тиша, яку обірвав славний і вельможний Фавст Ацилій Глабріон, вимагаючи голосу. Прагнув прочитати сенатові якийсь лист.

— «Flavius Sigiswultus Acilio Fausto, viro illustri, salutum, — пролунав його спокійний рівний голос. — Питаєш, найсвітліший мужу, чи справді якась небезпека загрожує Італії і чи можемо покладатися на війська, якими я командую. Пишу — я командую — бо найславутніший патрикій ще навіть не прибув до Равенни, хоча небезпека така грізна, що не можна з нею порівняти навіть ту восьмирічної давнини, коли Аецій, як сьогодні, вів за собою хмари гунів. Бо сто тисяч язичників веде сам король Ругіла, який щойно прибув із війни, веденої цілий рік у Мезії проти військ partium Orientis…»

— Ось відповідь на те, що ти зволив казати хвилину тому, найславутніший патрикію, — звернувся Басс до Себастьяна з тріумфальною посмішкою. — Ось чому Аецій рушив лише тепер…

— Стосовно ж війська, — читав далі Фавст, — то воно, можливо, зуміло б протистояти гунам краще, ніж вісім років тому, але… — Фавст на хвилину замовк, почекав, доки гарячкове піднесення дійде до вершини, і раптом жбурнув у мертву тишу, — але військо не хоче битися проти Аеція, який сьогодні чотирикратно сильніший, ніж тоді після страти Іоанна!… А це тому, що йде за ним удвічі більше гунів, ніж тоді, що веде їх сам король, і, врешті, тому, що тоді на Італію йшов нікому невідомий приятель узурпатора, а сьогодні йде полководець, під проводом якого майже кожен із моїх солдатів бився і перемагав, кожен бачив його в бою і майже кожен почув од нього привітне слово, ласкаву посмішку чи нагороду… Коли я розмовляю з жовнірами, кожен — від комеса до останнього лучника — певен, що Аеція дуже скривдили і, справді, дуже нерозсудливо чинять ті порадники вічної Августи, які прагнуть союзу з королем Теодоріхом проти гунів і Аеція… Я сам гот, але знаю, що солдати, які з Аецієм на чолі двічі розгромили готів під Арелатом…»

— Ось справжній голос збройного народу! — раптом гукнув Секст Петроній Проб. — Чи потрібне ще щось, преславні отці?…

— Так, потрібне ще щось, — мовив Геркулан Басс. — Послухаймо останніх слів листа найсвітлішого Сигісвульта.

Себастьян схопився з місця.

— То це змова! Зрада! — закричав. — Басс заздалегідь знає, що читатиме Глабріон Фавст!

Але ніхто, здавалося, не звертав на нього уваги. Сенатори всі, як один, покидали крісла і лави, юрбою тиснучись до трибуни, щоб краще чути.

«Дивуюся, що найпресвітліший Петроній Максимус не показав тобі, преславний мужу, листа, якого я вислав йому в самі календи. Але вважаю, що напевне так учинить, коли довідається, що Аецій, який нічого іншого, крім співпраці з сенатом, не прагне, казав: «Не уявляю цієї співпраці без активної участі в ній найпресвітлішого Максимуса…»

Десять довгих, повних досвіду та переживань років не зробили б із молодого Себастьяна мужа настільки зрілого, яким він став упродовж цих кількох хвилин, слухаючи із закритим тогою обличчям голосу Петронія Максимуса, що вже геть не панував над собою:

— Ось цей лист… от він… «Флавій Сигісвульт найпресвітлішому Петронію вітання. Ми були разом при ліжку вмирущого Боніфація, преславний мужу. І тоді ти вперше побачив, як плаче Сигісвульт. Чому ж я плакав? Спитай про це вічну Августу. Колись вона мені сказала: «Сигісвульте, вірний слуго, чи хотів би ти стати головнокомандувачем військ Заходу?» «Ще ні, о вічна». На святому обличчі з’явилося здивування. «Чому ж, Сигісвульте?». Я відповів Її Вічності те саме, що відповів би Богу, якби він запрагнув призвати мене, негідного, на своє лоно: «Ще ні, о Боже, адже я ще не бився під командою Аеція».

Читаючи цього листа, на бажання Сигісвульта складеного поетом Меробадом, Максимус то блід, то червонів навпереміну: ох, як же, ані хиби, тріумфує Басс… як глузують тепер усі вороги Петроніїв… Але він уже справді не здатен був панувати над собою. Співпраця з Аецієм?! Нарешті! Нарешті можна скинути маску… можна стати собою!…

І жоден інший внутрішній голос не казав йому про жорстоко й підступно вбитого Фелікса… а пам’ять нічого не знала про те, що Аецій в Паннонії церкви палив… Зрештою, не він один перебував у такому душевному стані, весь сенат збожеволів. Ніхто вже не кричав: «Катиліна! Коріолан!»…Лише Глабріон Фавст, хоча найбільше сил приклав до зміни настрою, скрикнув одної миті майже сумно:

— І знову все як тоді, коли Аецій став комесом доместиків….

— Усе інакше, все інакше! — тріумфально відгукнувся Фавст. — Хіба ж тоді питав хтось сенат про згоду?!

Ці слова доводять до краю шал радості найпресвітліших, пресвітлих і найсвітліших. А забутий усіма найславутніший патрикій імперії беззвучно плаче під тогою, спершися зболілим юнацьким чолом на золотого двоголового орла, який оздоблює бильця патрикієвого крісла. Але ось розсуваються складки тоги і раптом велика тяжка сльоза спадає на ту з орлиних голів, що дивиться на захід.

Сльоза швидко висохне і навіть сліду не зоставить на злотолитій голові, яку за шість тижнів раптом ораторським жестом ухопить за горло рука патрикія імперії. Широка, внизана перснями рука. Не вісімсот, — а тисяча вісімсот сенаторів, що юрмилися у страшенній тисняві, зрозуміє цей рух, як образ варварів — напасників Заходу… тих варварів, від яких порятує імперію новий патрикій. Вимовляючи: «порятує» — трохи зменшить стиск, але орлина голова, якби могла відчувати, бачити і міркувати, напевне підтвердила б, що то не варвари, а широка, внизана перснями рука стисла їй горло. Новий патрикій із висоти розкішного крісла жбурляє між збиті голови та серця сильні, владні, лункі слова, а на кожне з них зала відповідає безтямним ревінням:

— Ave, vir gloriosissime! Ave, ave! ave!

Його вже хапають на руки — сенатори, солдати, городяни. Бо хто ж повернув сенатові давнє значення? Хто поведе до нових звитяг?… Завдяки кому король гунів не наїде вже на Італію й міста? Поруч із ним на руках несуть Сигісвульта, Басса, Петронія Максимуса. Людський потік пливе від Forum Romanum через Аргілет і Vicus Patricus, врешті зупиняється перед розкішною інсулою. Всунувши одну руку