Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Вона взяла мене за зап'ястя і звела разом долоні.

— Я маленький, серцем чистий, — повела вона.

— Але я вже не маленький, — пручався я.

— Перед Господом усі ми діти. А тепер за мною: Я маленький, серцем чистий, хай живе в ньому Предвічний. Отче, завше, вдень, вночі, стань мені до помочі.

Я повторив за нею, а тоді вона вдоволено накрила мене аж під шию, поцілувала в чоло і прошепотіла:

— Якщо з'явиться гарячка, пошлемо по Непера. На цьому він знається. На добраніч, Якобе.

Наступного дня Раміна зійшла зі свого пагорба, що стало великою подією для села, де її вже стільки років не бачили. Відколи вона мене вилікувала. Як і тоді, Сарело з усіх сил підтримував її. До того ж вона спиралася на вирізаний сином ціпок, який за кожним кроком глибоко вгрузав у землю.

На неї витріщалися зусібіч, як колись-то на силача Фішера. В моїх спогадах навіть двигтіла земля, коли вона наближалася до нашого дому, а склянка, в яку мама налила Неперових ліків, помандрувала столом. Коли вона зупинилася перепочити перед нашою брамою, склянка завмерла на краю стола. Та коли Раміна рушила знов, склянка впала і розлетілась на друзки.

Я лежав з гарячкою в ліжку і крізь шпарку в дверях міг лише трохи розчути, що відбувається в світлиці, де Раміну зустріли батько, мама і дід. Сарело чекав за дверима. Я уявляв собі, як вона сідає на найміцніше крісло і попускає хустку, перш ніж запитати про мене.

— Якоб захворів? Він повертався під сильним дощем. Я йому потрібна?

— Непер про все потурбувався. Чого ти прийшла, Раміно? Що такого надзвичайного сталося, що ти зійшла зі свого пагорба? — спитав дідо.

— Зійти доведеться так чи інакше, дідусю. Але Ваша правда — сталося щось надзвичайне. Та наперед налийте Раміні трохи горілочки. Там так зимно надворі.

Вона вихилила все одним духом, як я собі уявляв, і витерла рот рукавом.

— Післязавтра мене заберуть і вивезуть у Придністров'я. Живою я звідти вже не вернуся.

Її голос став жорсткий, як наждачний папір.

— Там тобі виділять дім, Раміно, якого ти зроду не бачила. У євреїв гарні, солідні доми. Кажуть, їх віддадуть вам, — спробував розрадити її дід.

— А я чула інше, дідусю. Був у мене недавно один чоловік, який втік звідтіля. То він каже, що колись не знав, де є пекло, зате тепер знає. Розповідав, як їх на їхніх же ж возах завезли в безлюдну місцевість і наказали копати землянки, якщо хочуть пережити цю зиму. Їхній булібаша протестував, вимагав, щоб їм дали обіцяні єврейські доми, але солдати лише взяли його на кпини. А потім пішли і покинули людей напризволяще. Там були жінки з маленькими дітьми, вагітні, старі, багато з них померло вже в перші тижні. Коли в них скінчилися харчі, вони з'їли своїх коней — а для циганів то є дуже зле, вбивати коней. Коли закінчилися дрова, вони спалили свої вози. Тоді кілька молодих чоловіків пішли до сусіднього міста, але й там було не краще. Тисячі людей понапихали в зали й будинки, і вони палили все, що знайдеться: двері, столи, дерева. Ніхто не знає, куди подіти усіх цих циганів, бо й українці, що там живуть, теж дуже бідні. Трупи лежать просто на вулицях, і нікого то не обходить. Що ж це за світ, де мертвих вже ніхто не ховає?

Мама промовисто зітхнула:

— Це пусті балачки, такі самі вигадки, як і ті, що ти розповідаєш. Той чоловік просто хотів тебе полякати, от і все.

— Може, Ви маєте слушність, а може, ні. Я ж гадаю, що для мене все це сумно закінчиться. Де мені там знайти стільки їжі, скільки мені потрібно, коли навіть щупленькому, мізерному цигану не вдається?

Вона зітхнула так, що аж серце краялося.

— У тебе й запасів більше, ніж в інших, до того ж, нарешті схуднеш, — втрутився дідо.

— Чого ти власне хочеш? — різко спитав батько. — На жаль, я нічого не можу для тебе зробити. То правда, я знаю коменданта жандармерії, але такі накази надходять із самої гори.

— Не бійтеся, ласкавий пане, для мене не треба нічого робити. Зате я-от для Вас дещо зроблю.

Я дуже жваво уявив собі, який вражений був у цю мить батько. Раміна вела далі: