Читати книгу - "Багряний рейд"

Так міркував капітан.

Був певен: якщо помиляється, то похибка незначна.

Телефон озвався раптово, дзвінок пронизав лунку тишу, змусив Фоміна здригнутися, навіть лапнути кобуру. На другому дзвінку вилаявся, за третім просто почекав, схрестивши руки і втупившись в апарат. Четвертий пропустив, відповів після п’ятого, прокашлявшись:

— Фомін.

Новини невтішні: один із поранених, захоплений на хуторах, відкинув копита, не приходячи до тями. Другий ще дихає, але допитати поки не вийде, говорить погано. Та й що він скаже… Чи є зв’язок між їхньою групою й тими, хто нашумів під Коростишевом? Але за той час у районі Боярки перевдягнені у форму червоних бійців бандити теж стикнулися з армійським підрозділом, напали з лісу на автоколону. Їх засилають у тил партіями, не можуть бути всі пов’язані між собою, автономно діють, хоч завдання напевне одне: дестабілізація, удари в спину.

— Добре. Працюйте. Про найменші зміни доповідайте негайно.

Тепер поклав слухавку акуратно, обережно, наче порцелянову.

Вася Щербань, його обкласти треба.

Так чи інакше знатиме, де на його вотчині залягли чужинці.

Віддасть, довго торгуватись не стане.

Але своїх сил не вистачить на все. Доведеться Київ підключати, хоч без столичного відділу боротьби з бандитизмом у Макарові цими днями стане гаряче. Накрили ворожу диверсійну групу, зі СМЕРШу вже дзвонили, будуть тут ось-ось.

І взагалі, підуть косяками різні перевірки.

Фомін не любив бути в центрі такої уваги.

До сільської околиці дісталися, коли вже сіріло.

Що робити далі, Коломієць не знав. Свіжий досвід підказував — тут довкола все вороже. За інших обставин облаштували б невеличку базу десь посеред лісу, вибравши підходящу місцину. Але тепер невеличка група скоро добу, як обходилася без їжі, одного з трійці поранено, документи засвічені, боєзапас благенький, воювати майже нічим. Партизанку доведеться починати з чистого аркуша, ресурсів у хорунжого Східняка на це не було зовсім. Вертати назад теж не пасувало. Тому дах над головою конче потрібен, будь-який.

Ще й нічний перехід валив із ніг. Спати хотілося дужче, ніж їсти. Бодай на кілька годин усім потрібне безпечне місце.

— Я пройдуся гляну, — сказав Максим, киваючи в бік крайньої, найближчої до узлісся хати.

— Стережися. — Дунаєве слово прозвучало благословенням: так принаймні здалося Коломійцеві.

Струсивши вологі багряні листочки з шинелі, Максим підхопив автомат і короткими перебіжками рушив уперед. Дороги поруч не було, а отже — й ризику нарватися на випадкового раннього перехожого. Діставшись розваленого паркану, за яким починався давно некопаний крихітний городець, він переступив через старі сірі дошки, котрі вже не тримав купи незграбно накручений колючий дріт, стрімко добіг до хати, притулився до облупленої стіни, перевів подих.

Зараз від підійшов з тилу. Маленькі вікна не світилися, закриті зсередини простими білими шматами, переробленими під занавіски. Обережно визирнувши, зачепив поглядом незграбний, теж частково зруйнований сарай, далі за ним — абияк поставлений кособокий нужник, зроблений з патиків та кукурудзиння, більше зі свого місця нічого не бачив.

Десь поруч голосно, зухвало, хрипкувато кукурікнув півень.

— І тобі здоров, — процідив Коломієць, звіривши за ним годинник.

Шоста тридцять.

Є півень — мусять бути й кури. Де кури — там яйця.

Не зміг стримати слину. Ну, корови тут точно нема, навіть не пахне. Та й хазяйка сама по собі ледве справляється, вочевидь, на особливостях сільського життя Максим уже трохи розумівся.

Ніби у відповідь з протилежного боку, з вулиці, вгадався рух. Сахнувшись, Коломієць тут же знову визирнув, ще обережніше. В поле зору ввійшла замотана в теплу хустку жінка, немолода, спрацьована, в тілогрійці, ватяних штанях і кирзових чоботях. До грудей вона притискала глиняний глечик. Штовхнувши хвіртку, пройшла у двір упевнено, не як до себе додому, але видно — заходила часто. Півень бадьоро привітав гостю, а наступної миті грюкнули вхідні двері, почулося:

— Доброго ранку.

Говорила так само жінка, молодша, російською. І навіть коротка фраза дала Максимові зрозуміти: тут мешкає росіянка. Розмовна манера відрізняється, вони балакають російською інакше, ніж тут, в Україні. Розрізнити не складно.

— Молоко прийшло.

— Дякую, тьоть Люб. Можна сьогодні в борг?

Навіть стоячи на відстані, Коломієць вловив у цьому проханні неприхований відчай.

— Знову? — Схоже, тітка з молоком зовсім не здивувалася. — Третій раз уже. Чому я тебе жалію, Агатко?

— Андрійкові треба пити молоко щодня. Йому лікар прописав.

— І брати в борг — теж лікар сказав?

— Слухайте, ви ж прийшли! — Агата, яку Коломієць так і не побачив, почала нервувати й втрачати контроль над собою. — Прийшли,