Читати книгу - "Повернутися дощем"

«Хай там як, казиться Філін чи ні, перемога буде за нами, — зробила втішний висновок Настя і задумалася. — Перемога… Яке значення має це слово? Пере-жити, пере-бороти все, перемочь — російською, усе задля того, щоб перемогти. „Победа“ російською мовою: по-біді, пройтися по бідах, щоб перемогти», — дійшла вона висновку. Вороги хочуть її залякати і принизити, щоб зламати, але такої насолоди вона їм не дасть.

— Їстимеш? — чоловічий голос у віконці відірвав її від роздумів.

— Так, і питиму також, — відповіла Настя.

— Що передати твоєму Вадимові? — спитав.

— Загадку від мене.

— Ти зовсім дурна чи трохи?

— То сам вирішуй, — весело відповіла Настя, — а моєму чоловіку передай загадку.

Левко зібрав валізу, перевірив документи та квитки. Все було готово до від’їзду на навчання, не вистачало лише батька, його потиску руки на прощання та обіцяного борщу тітки Насті. Левко зранку сходив у слідчий відділ, новин не було, тож він попросив у разі чого телефонувати йому. Вже з валізою він зайшов до кав’ярні «Затишок». Валентина радо зустріла хлопця, обняла, заметушилася.

— Ми з Ольгою розмістили на своїх сторінках у Фейсбуці оголошення про Вадима та Настю, — сказала жінка, сівши поруч за столик і поставивши каву. — Попросила друзів перепостити, може, випливе якась інформація.

— Як буде, подзвоніть мені одразу, — попросив Левко.

— Звичайно! У мене на міліцію менше надії, ніж на оголошення в соцмережах. Ольга й на «Однокласниках» кинула об’яву, а я попросила молодь, що заходить на каву, розмістити інформацію ВКонтакті. Будемо сподіватися на краще. А ти вчися, повернуться твої додому — будуть задоволені.

Хлопець кивнув на знак згоди.

— Не знаю, чи варто сповіщати Богдану Стефанівну? — задумливо промовила жінка.

— Ви знаєте її номер?! А я їздив до неї в село з надією щось дізнатися.

— Запиши його напровсяк, — Валентина продиктувала номер Настиної матері. — То що будемо робити? Га?

— Гадаю, що не варто її турбувати, — сказав Левко. — Вона так давно не була на своїй батьківщині, а тепер… Подзвонимо, якщо буде нова інформація.

— Напевно, так краще, — погодилась Валентина. — Чув новину про ліквідацію на території Сєвєродонецького лісництва бази терористів?

— Ні, останні дні не слідкував за новинами, — зізнався Левко.

— Батальйони «Айдар», «Чернігів» та підрозділи СБУ накрили їх по повній програмі. Кажуть, це диверсійна група, яка недавно напала на блокпост «Айдару» в Смоляниновому, — розповіла Валентина. — Коїться казна-що в місті, і знову ніякої інформації для населення. Якось Ольга зі свого балкона вночі спостерігала, як проспектом ганяли машини з сиренами і строчили автомати, з кущів біля школи хтось кинув гранату, потім пораненого чоловіка забрала машина з мигалкою. Уяви собі, минуло кілька днів — і жодного повідомлення. Може, це операція силовиків, але ж мешканців міста, які стали свідками, потрібно якось інформувати! Хай би написали на місцевих сайтах, не хвилюйтесь, мовляв, громадяни, або збрехали, і то було б легше. А так… Невідомість породжує чутки і домисли.

Левко повністю погодився і запитав, що чути про Іловайськ.

— Двадцять восьмого серпня військові та їхні родичі мітингували під будівлею Міноборони України — показали по всіх каналах. — Вимагали відправити підмогу нашим бійцям, які потрапили в оточення.

— Відправили?

— Принаймні запевнили, що на Схід поїхали танки та бронетехніка, але від солдатиків інша інформація, — Валентина стишила голос. — Хлопці мені розказали, що ніякої підмоги так і не дочекалися. Сєпари поширюють чутки, що наші в оточенні.

— Все-таки Іловайський котел є?

— Не знаю достеменно, але солдатики, які сюди заходять, дуже стривожені. Схоже, що від нас багато чого приховують, — сказала Валентина і додала: — І не тільки в нашому місті.

Левко подякував жінці за гостинність та каву і сказав, що йому час іти. Жінка глянула на годинник:

— Ще рано, посидь трошки.

— Мені добиратися до Рубіжного, а там перевірка на блокпостах, — сказав Левко. — Краще зачекаю на вокзалі, ніж спізнюся на потяг, іншого не буде, він єдиний.

Бійці йшли обережно, бо повсюди орудували диверсійні групи, тому вказівні пальці приросли до гачків автоматів, готові будь-якої миті на них натиснути. Злий та Геник крокували попереду, наказавши Малому не висовуватися. Щойно відстрілялась ворожа артилерія, тож була надія, що за час відносної тиші вони встигнуть роздобути харчі для людей у спортзалі. Після того, як хлопці обчистили приватну крамницю, Геник вирішив для себе, що з нього досить. Совість заспокоїв тим, що пограбування було вимушеним, аби підкріпити змучених побратимів, але більше в таких заходах участі не братиме. Але як то кажуть, не зарікайся. Коли він повернувся в спортзал, до нього підійшов хлопчик років двох. На його обличчі ще не висохлі сльози, він простягнув рученята до Геннадія і проскиглив: «Дядя, дай ням-ням!»

— У мене… нема нічого, — розгублено мовив і взяв дитину на руки.