Читати книгу - "Повернутися дощем"

Настя знала, що Вадим десь поруч, іще до того як їй повідомив Філін. Того дня, коли Настя востаннє бачила Вадима, її повезли на розстріл. Вона не мала сумнівів, що її позбавлять життя десь у яру і ніхто про це не дізнається. Жінку дійсно повезли до яру, поставили нагорі, і вона чула, як за спиною клацнули затвори. Пострілів не було, лише дикий регіт ополченців і, приперчені добірним матом, моральні знущання. Її повезли кудись автівкою зі зв’язаними хомутом руками за спиною, лапали її груди, грубо, боляче, нахабно. Здавалося, що в чоловіків у військовій амуніції не лишилося нічого людського, ніби ніколи не мали ані сестер, ані дружин. Ополченці відверто обговорювали її груди, насміхаючись з того, що вони занадто м’які та обвислі, потім один з них запропонував парі на те, які в жінки соски: темні чи світлі. Настя спочатку пручалася, та отримала удар прикладом у спину і після того лише беззвучно плакала. Зціпивши зуби, вона мужньо винесла знущання, коли згрубіла брудна рука ополченця оголила її груди. Вона думала про те, що краще б її розстріляли, ніж так принижувати. Настя здогадувалася, що то був лише початок випробувань на міцність. Коли під’їжджали до Луганська, ополченці трохи привели її в належний вигляд, бо «Філіну не сподобається».

Філін з першої зустрічі наводив на неї страх. Настя намагалася кілька разів під час розмови подивитися йому прямо у вічі, як завжди робила, але не могла. Колючий погляд банькатих очей спідлоба, сповнений ненависті й недовіри, її паралізував, лишав можливості тверезо думати, тому надалі жінка вирішила відводити очі. Напевно, Філін був гарним психологом і добре знав, як налякати жертву. Він зупинявся позаду жінки і починав допит. Так вона не бачила виразу його обличчя, не знала, чого чекати наступної миті, тому весь час перебувала в неймовірному напруженні. Улесливий і лагідний, наступної миті він міг завдати підлого удару ззаду.

Його погляд прошивав її наскрізь, ніби хотів зазирнути в душу і спопелити її. Філін мав звичку при розмові торкатися волосся жінки і неочікувано шарпати за нього, щоб зазирнути в очі. Вона боялася дивитися на нього, а Філіна, напевне, тішив її переляк. Настя не хотіла давати йому таке задоволення і при кожній нагоді схиляла голову. Філін домагався одного: Настя повинна підтвердити, що її чоловік — коригувальник артилеристів. Вона не знала, навіщо це йому, і твердила, що вони лише волонтери і ніякого стосунку до військової справи не мають. Одного разу Філін сказав, що все одно виб’є з неї свідчення. Вона підозрювала, що головний козир Філін приберіг на потім.

Настю відвели в маленьку порожню камеру, аби вона не отримувала ніякої інформації. Те, що Вадим живий і перебуває поруч, вона почула від самого ката. У перший день серед чотирьох бетонних стін вона, на свій подив, не відчула себе затворницею. Душа підказала, що її коханий поряд, часом Насті здавалося, що вона чує його подих, стогін, відчуває на фізичному рівні його біль. Вона не помилилася. Якось чоловік, що розносив їжу по камерах, обмовився, що Вадима тримають у камері на цьому ж поверсі. Це підтвердило її відчуття і Настя, коли була на самоті, почала подумки розмовляти з Вадимом. Часто зникало світло, але то не було найбільшою бідою — думкам воно не потрібно, їм вистачає і світла, і простору.

Дуже хотілося помитися, і одного разу Настя не витримала і запитала баландера про воду. Чоловік хихикнув і кинув: «Може, тобі ще й джакузі влаштувати?» Більше вона не поверталася до цього питання, але насувалася ще одна проблема, яку жінка не знала, як вирішити. На днях у неї починалися місячні, а вона не мала нічого, окрім трусиків, які були на ній. Їх вона прала на ніч у зекономленій воді для пиття, а от що робити, коли настануть жіночі дні? Не говорити ж про них з Філіном? Набравшись сміливості, вона спитала баландера, чи є у нього щось для жіночої гігієни. «Затички ти маєш на увазі? — перепитав він. — Так би й сказала». Наступного разу він поклав у «кормушку» кілька жіночих прокладок, завбачливо попередивши: «Не здумай забити ними унітаз — сратимеш посеред камери».

Настя часто думала про матір. Важко було уявити, що довелося пережити бідолашній жінці, коли вона дізналася про зникнення доньки. Напевно, вона одразу ж повернулася додому, так і не здійснивши давньої мрії купити на батьківщині будиночок і завести коня. Бідна мама! Не поталанило їй з дітьми. Ніна, як відрізаний кусень, геть збожеволіла, а тепер ще й Настя зникла. Як витримає негаразди мама? Напевно, плаче та тужить за дітьми вдень і вночі.

Іванна, донечка… Біль, смуток, часом розпач. Де зараз її кровинка? Ще життя не знає, а поневіряється на чужині. Скоріш за все, не додзвонилася Насті й від бабці почула погану новину. «Донечко, як ти там? І чому так вчинила? Чому не послухала матір?» — ці питання часто спадали на думку Насті.

Жінка не знала, коли побачить доньку і чи взагалі побачить. Можливо, прощання на автовокзалі у Сєвєродонецьку було останнім? До цього часу Настя картала себе за те, що не пересилила себе і не зрушила стіну непорозуміння й недовіри. Вона чекала першого кроку від доньки, тішила себе примарною надією на слова прощення. Не дочекалася. Вона, як мати, мусила зробити перший крок назустріч, обійняти свою дитину, притиснути до себе, пробачити, тоді, можливо, донька зрозуміла б свою помилку і вибачилася. А може й ні…

Геник… Де він зараз? Чи оминула його ворожа куля? Невідомо. Новин з фронту також нема. Під час обстрілів у Насті з’явилася надія на звільнення. Що ось-ось скрипнуть двері камери і на порозі вона побачить свого сина. Потім все стихло і надія зникла.

Час від часу Настю водили на допити. Коли вели довгим напівтемним коридором, у камері № 2 заздалегідь зачиняли віконце. Їй спало на думку, що саме там тримають Вадима, ховаючи від її погляду. Останні кілька днів Настю